Uahistory.kiev.ua

Частина перша.
До заснування Київської держави.

Частина друга
Житє державне.

16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнійші князі і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галиицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

Частина четверта
Доба козацька.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

Частина шоста
Українське відродження.

Житє державне.

19. Походи руських дружин. В ІХ столїтю починаємо вже з часта чути про походи руських дружин на сусідні землї. Так з початком IX віку „погибельний іменем своїм і ділами народ Русь" (так називає його житиє св. Георгія Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного моря, береги Малої Азії від Константинополя до Синопа; припадком довідуємо ся про се з приводу того, їдося руська дружина зайшла в город Амастру, і в житиї св. Георгія Амастридського записано чудо, яке мовляв стало ся з сими напастниками. В житиї иньшого святого Стефана Сурожського оповідарться про те як „руська рать" з своїм князем Бравлином пустошила в тих же часах полудневе побереже Крима.

Таких нападів на візантийські городи на Чорноморю було мабуть в тім часі богато, і щоб забезпечитися від них, правительство візантийське в 830-х роках завело переговори з варязького князями руськими. Припадком довідуємося про се з того, що в 839 роцї імператор візантийський з своїми послами післав до імператора німецького послів руського князя, щоб німецький імператор їх від себе переслав до дому, бо з Візантиї заступили їм дорогу якісь вороги (мабудь орда угорська). Одначе незадовго почалися знову походи Руси на візантийські землі. Найбільший похід стався в 860 роцї. Русь великим військом напала на сам Царгород. Було їх 200 великих човнів, на них могло бути коло 10 тисяч війська. Візантийський імператор саме вибрався з військом своїм на війну в Малу Азію і столиця його зісталася без війська. Русь обпала її й нищила околицю: люде поховалися за мури головного міста і в великім переляку чекали нападу, питаючися оден одного:

чи вже вороги перелізли через мур? чи не опанували міста? Тодї патріарх, щоб прогнати той страх, звелїв обнести по мурах ризу Бого-родицї, що переховувалася в одній з церков; духовенство з святощами і з цілим містом ходило по мурах і правило молебнї, і се вважалося чудом божим, що після сього руське військо кинуло місто і поплило геть. Потім оповідали, що велика буря піднялася, як у море умочили ту ризу Богородиці: вона розбила човни Руси та змусила їх тїкати; але се вже пізнїйше додано: сучасні нічого про се не кажуть, а Русь покинула Царгород мабуть прочувши, що імператор вертаеться з військом.

Сей сміливий напад на саму столицю примусив візантийське правительство знову заходитися коло Руси. Були вислані посли до руських князів з богатими дарунками, дорогоцінними грецькими матеріями і убраннями, шовковими, золотими і срібнотканими. Вони уложили згоду, трактат з князями, а єпископ, висланий з посольством, намовив богатьох охреститися. Греки оповідають, їдо й тут не обійшлося без чуда. Русь, слухаючи єпископа, захотіла, аби й Їм якесь чудо показав, як стільки їх оповідає: сказали йому, аби положив в огонь євангелїє, що держав у руках, і коли воно зістансться ціле, як ті отроки в паши огненій, про яких оповідав,—тодї вони охрестяться. Епископ вложив євангеліє в огонь, і воно справді зісталося цїле, і тоді богато Руси охрестилося. Але такі чуда з євангелієм оповідаються при ріжних оказіях.

Окрім походів на грецькі городи Русь ходила і на каспійське побереже. Припадком згадує оден пізнїйший арабський письменник, що описував історію Табарістана, себто полудневого побережа Каспійського моря (див. рис. 58), про похід Руси на сї береги десь коло р. 870. Потім такий похід стався в 910, і пізнїйше вони нам звістні.

Яка то була Русь, звідки, і як звалися її ватажки чи князі, ті грецькі та арабські письменники не кажуть. Арабьске джерело IX в., що оповідає про руське житє, і німецький літописець, що згадує про послів руських у імператора (839), називають того князя руського „каганом"; так справді й пізнїйше називано київських і иньших українських князів (Володимира й иньших): так титулував себе хозарський володар, і від Хозар се могло піти й між українськими князями. Лїтописець київський, надибавши у грецьких джерелах похід на Царгород 860 року, притулив його до тих київських ватажків Аскольда і Дира: міркував, що то мусіли бути київські князі. І справді так мусіло бути, чорноморські городи, їх заходи в Криму, і руське князівство в Тмуторокани на Керченській протоцї, показують, що і полудневий кінець сеї дороги Русь тримала в своїх руках, поки турецькі орди не знищили чорноморської степової людности. Сухопутні і річні дороги на схід через землї Сїверян і Вятичів були також в руках київських князів уже в IX в. З початком Х в. в головних містах Сїверщичи сидять уже підручники київського князя, і Русь заберає в свої руки потрохи й саме Подонє, щоб відкрити собі дорогу на каспійське побереже. Східно-словянські племена вже всі— і українські і північні на початках Х в. стояли під властю київського князя, в більшій або меньшій покорі йому, а також і деякі сусїдні фінські землї на Поводжу, та мабуть і литовські на заході Вся та територія, що пізнїйіле належала до Київської держави, була вже під властю київських князїв на початках Х в., за часів кн. Олега, тільки щося власть не була ще така сильна, не проходила глубше у домашнє житє тих ріжних племен так як пізнїйще.

20. Найдавнїйші князї і князь Олег. З перших часів Київської держави долетіли до нас тільки голі ймення якогось Бравлина, потім Аскольда і Дира. Про сих двох чули й наші літописці, але не вміли нїчого розвідати, і те що вони оповідають — що се були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород і згинули з руки Олега чи Ігоря—все мабуть їх власні здогади. Певне Аскольд і Дир не були братами, ані княжили разом. Тому що на Асколь-довій могилі поставлено церкву, можна справді думати, що то він був київським князем тоді, як грецький владика їздив з послами на Русь і „хрестив богатьох". Дира згадує пізнїйший арабський письменник Масуді, а жив він мабуть по Аскольдї, та про нього нїчого не гіамятали за часів Ярослава, як писалася лїтопись. Тільки князь Олег, що княжив у Київі на печатках Х віку, запав глибоко в память на-родню. Вона оповила імя його дивними оповіданнями, казками й піснями, перенісши на нього всяку всячину, що памятала з давнїйших часів. Кінець кінцем зробила з нього не тільки великого і вдатного войов-ника, а й „віщого" чудодїя, що вмів творити діла надлюдські, міг обернутися звірем і птахом і малою комахою, і так за тим казковим чудотворцем нарешті майже зовсім зник дїйсний, правдивий князь Олег, що княжив у Київі.

В літописних звістках про Олега зісталися також сліди ріжних оповідань та вигадок про нього як про віщого князя, знавця всяких хитрих мудрощів. На щастє маємо одначе й документ з його князювання, зовеїм певний, дорою-цїнний,який посвідчує нам, що маємо дїло не з казками, а з справжнім таки, дійсним київським князем, що княжив на початку Х віку. Се умова Олега з Візантиєю, списана в р. 911. Маємо в лїтописи ще иньшу його умову, надписану 907 роком, але та тільки в уривках, а умова 911 року записана в лїтописи цїла, і з неї можено знати напевно, що Олег тодї справді був князем у Київі. Літописець каже, що сї умови були списані після вдатного походу Олега на Царгород: що він 907 р. ходив з усїм війском, з полками всїх підвластних племен на Константинополь; Греки, щоб не допустити його до міста, ланцюхами замкнули Босфорську протоку, але Олег їх перехитрив: сказав своїм воякам поставити човни, в котрих приїхали, на колеса, і коли подув вітер у вітрила, човни поїхали на колесах під сам город. Греки так налякалися, що стали проситися у Олега, аби взяв яку схоче дань, аби тільки міста не чіпав, і Олег сказав їм дати по 12 гривен, себто по 6 фунтів срібла на чоловіка, на дружину і князїв що по городах лишилися: в Київі, Чернигові, Переяславі й по иньших городах. Велїв пошити вітрила на свої човни з тих славних на цілий світ грецьких паволок, а на знак побіди над Греками повісив з своїми боярами свої щити на брамі царгородській.

Се все, розуміється, такі оповідання, в яких нема чого шукати великої правди. Але судячи з того, що в тих трактатах 907 і 911 рр. Візантия поробила великі пільги нашим князям та їх торговлї, треба гадати, що справді були перед тим якісь удатні, а для Греків дошкульні походи Руси на грецькі краї.

Від арабського письменника Масуді знаємо, що замирившися з Візантиєю, Русь пустилася натомість шукати здобичи на схід. При кінцї 913 р. стався великий похід її на Каспійське море. На 500 човнах, по сто чоловіка на кождім, пішли вони Доном, перетяглися з Дону на Волгу, і вийшовши на море Каспійське, почали грабувати полудневе побереже моря, так званий Табарістан, де було чимало торговельних, богатих міст. Війська на місці не було, не було кому боронити, і кілька місяців руські напастники господарили тут і грабували, якхотїли; тільки на повороті стріла їх біда, бо зробило на них засіЛку хозарське військо і погромило. Лїтопись не згадує про се, але память про сей і иньші такі походи на схід зісталися в піснях про похід Вольги на Індийське царство.

21. Ігор і Ольга. По Олегу став княжити Ігор. І знов як за часів Олега маємо його трактат з Візантиєю та ріжні звістки чужоземні з останніх років його панування про похід на Царгород і похід на каспійські краї. Видко, що так було звичайно: перші роки князювання йшли на те, ідиб скріпити своє становище, приборкати непокірних князів і намісників, неслухняні волости і племена, а приборкавши і маючи в руках великі воєнні сили, київські князі робили походи в далекі, богаті краї, шукаючи добичи і слави.

З Візантиєю по Олегових трактатах довго стояла згода. Київське війско ходило нераз в поміч візантийському цїсаревн, як тому траплялися війни або повстання. В записках візантийського цісаря Константина Порфирородного заховалися рахунки з грошей, які були заплачені руському полкови з 700 вояків, їдо був в морськім поході візантийськім на Арабів 910 р.: заплачено йому за сей похід золота 100 лїтр (фунтів). Се ті походи руських вояків у Візантию, що памятає наша колядка.

Гей по Дунаю під Царегород. Ой чуємо там доброго пана: Ми йому будем вірно служити, А вій нам буде добре платити: По воронім коню, по золотім сїдл, По калиновій стрілці, по хорошій дівці.

Ой під вербою під зеленою Стояла рада—хлопців громада; Радили ж вони добрую раду: Не купуймо, браття, золоті перстнї— Купуймо, браття, шовкові шнури, Шовкові шнури, мідяні човна: Спустимося вниз по Дунаю,