Частина перша.
До заснування Київської держави.
1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.
Частина друга
Житє державне.
16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнїйші князї і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.
Частина третя
Доба литовсько-польська.
41. Перехід українських земель під литовських князів.
42. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх.
43. Унїя Польші з Литвою.
44. Нова політика в великім князівстві Литовськім.
45. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни).
46. Проби повстань за помічю московською.
47. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.
48. Початки козаччини.
49. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
50. Початок Січи.
51. Організація козацької верстви.
52. Прилучення східних українських земель до Польщі.
53. Переміни в житю і устрою громадськім.
54. Зміни в господарстві і заселенне східньої України.
55. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
56. Козацькі війни 1590-11. рр.
57. Війна 1596 р.
58. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення.
59. Освітний рух.
60. Брацтва.
61. Унiя.
62. Боротьба з унїею.
Частина четверта
Доба козацька.
63. Козаччина по лубенськім погромі.
64. Устрій козацький.
65. Морські походи.
66. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний.
67. Київ стає центром культурного українського житя.
68. Нова ерархія.
69. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.
70. Незгода з правительством.
71. Українські пляни і війна 1625 р.
72. Війна 1630-го року.
73. Безкоролїве.
74. Сулима і Павлюк.
75. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини.
76. Повстаннє Хмельницького.
77. Боротьба за визволеннє України.
78. Заграничні союзи.
79. Московська зверхність.
80. Між Москвою і Швецією.
81. Гетьманщина.
82. Гадяцька унїя.
83. Боротьба з Москвою.
84. Роздвоеннє України.
85. Замисли Дорошенка.
86. Упадок Дорошенка.
87. Руїна.
88. Згін і нова козаччина на Правобережі.
89. В Гетьманщинi.
90. Старшина і поспільство.
91. Мазепине правлiння.
92. Перед розривом.
93. Шведчина.
94. Погром Мазепи.
95. Орликові заходи.
Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.
96. Обмеження гетьманської управи.
97. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.
98. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол.
99. Друге скасованне гетьманства.
100. Гетьманство Розумовського.
101. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини.
102. Слобідщина.
103. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.
104. Національне жите східньої України.
105. Упадок українського житя в західнїй Україні.
106. Угорська Україна.
107. Правобічна Україна.
108. Гайдамаччина.
109. Коліївщина.
110. Останнє скасованне гетьманства.
111. Руйнованне Сїчи.
112. Кінець Гетьманщини.
Частина шоста
Українське відродження.
113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
114. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії.
115. Початки відродження в західній Україні.
116. Початки відродження в східнїй Українї.
117. Ідеї народности.
118. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство.
119. Галицьке відродженнє і 1848 рік.
120. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр.
121. Новий рух на Україні росийській.
122. Народовство і москвофільство в Галичині.
123. Початки національного житя на Буковинї.
124. Київська громада і указ 1876 р.
125. Українська робота на галицькім грунті.
126. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр.
127. Культурний і національний зріст Австрийської України.
Житє державне.
26. Боротьба з ордою. Часи Володимира Великого, або Святого, як його проголосила церква за охрещеннє Руси,—в народній памяти зісталися як ясна, радісна доба житю народнім. Але в дїйсности вони були охмарені тяжко-не вважаючи на всі щасливі походи і війни, на перевагу над сусідами, на посвояченнє з візантийським двором, на заснованнє руської церкви і пощиреннє візантийської культури. Тяжкий ворог наліг на Україну і не вважаючи на всю свою силу й удатність Володимир не дав собі з ним ради, не захистив своїх земель від його руїнної сили.
Була се орда Печенізька. Через наші чорноморські степи, по короткім затишу, з IX віку почавши почали знову сунути дикі орди турецького племени і з всякого иньшого роду. В IX віцї посунула сюдою дика і хижа орда Угорська й господарила в наших степах досить довго, нападаючи на українські осади, забираючи людей в полон та продаючи їх потім в неволю грецьким купцям. Потім, десь в роках 860—880 прорвалися Печенїги зза Волги, через державу Хозарську, що далї не здужала їх стримати. Се була орда ще більш хижа і воєвнича від Угрів. Вона витиснула Угрів з наших степів, змусила перейти на рівнини середнього Дунаю, теперішньої Угорщини, а зайнявши чорноморські степи від Дону до Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гірше нїж Угри. В наших літописях не заховалося докладнійших звісток про се печенїзьке спустошеннє, але слЇдно, що вже в початках Х віку, за часи Олега та Ігоря, наші люде уступалися з чорноморського степового дозвілля на захід та на північ, шукаючи захисту та спокійні йшо-го житя. Київські князї не знати, чи замало вважали на сей печенізький натиск (тому що він потиснув зпочатку землі дальші, від Київа меньше залежні), а може не давали собі ради. Але за часів Святослава Печенїги, порозганявши чорноморську Русь, починають уже забиратися лалї на північ, в околиці самого Київа. Підчас першого болгарського походу Святослава, як жалувалися бояре київські—трохи їх Печенїги не забрали в самім Київі. Дніпрову дорогу вони так заложи-ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навіть і оруж-ною рукою не можна було пробитися, як бачимо з Святославом.
Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенігів, а. й за Володимирових часів не краще бачимо. „Була війна з ними безустанку", згадує літописець, та оповідає ріжні перекази народні, які заховалися з часів тої печенізької біди: як Печенїги були приступили під Київ, і Володимир стрів їх на Трубежі, де тепер Переяслав, і замість битви зробили поєдинок: випустили борця печенізького, а з нашої сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, і поборов Печенїжина, і назвав через те Володимир те місце Переяславом, що наш хлопець „переяв славу" у Печенїгів. Або що Печенїги раз були обступили Білгород (коло Київа) і тільки здуривши білго-родські люде їх спекалися: показали Печенїгам, що вони собі в Біл-городі з землі кисїль беруть і тому не бояться голоду: нехай Печенїги хоч і десять лїт стоять, нічого не буде, бо люде беруть їжу з землі й голодні не будуть. Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною против Печенігів, де тепер Васильків, не устояв і мусів тікати, сам сховався від них під мостом, і потім поставив церкву в Василькові, за се що тоді Бог Печенїгів проніс: не вхопили його.
Сї оповідання показують, як тоді вже й коло самого Київа ставало небезпечно від сього тяжкого ворога. Люде розходилися звідси в безпечнїйші місця, в ліси. Щоб захистити свою столицю, Володимир сипав високі вали наоколо Київа, на оборону від Печенїгів (такі вали зісталися і по сей день понад Стугною, аж у три ряди, і коло Переяслава). Сучасний чешський місіонер, що їхав через Київ до Пе-
75. Печенїги на грецькім малюнку (печенїзьке військо з правого боку).
ченїгів, оповідає про вали, що їх насипав Володимир: в валах сих були пророблені ворота й застави стояли. Ставлено також міцні кріпости понад Стугною, Сеймом, Трубежом, Суяою і сюди зводили людей з північних країв, аби стерегли тих кріпостей. Видно, вже малїло людей тут, пустіло українське Подніпрове і се дуже мало доброго віщувало Руській державі, що саме опиралася на се Подніпрове.
І вмер Володимир серед сеі грози печенізької: лежав хорий, коли дали знати, що йдуть Печеніги з-за Сули, післав на них військо з сином Борисом, і вмер не діждавши вісти з війська.
27. Володимировичі. Роздавши землі своїм синам, Володимир хотів їх тїснїйше звязати з Кнівом, і се до певної міри йому вдалося. Але так само як свого часу між Святославовими, так і поміж Володимировими синами не оден задумував зробити те саме, що вдалося зробити самому Володимирови: землі від братів повідбирати і міцніише в своїх руках їх зєднати.
Вже за батькового житя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухатися, підіймалися на нього—знаємо се про Святополка, що сидів в Турові, в землі Дреговичів, і Ярослава, що сидів у Новгороді. Вони ж і по смерти батька звели зараз війну: кождий хотів собі його місце зайняти, стати паном над усею Руською державою.
Святополк, що під час смерти батька був у Вишгородї, почав побивати своїх братів, посилаючи на них убійників. Так вбили його люде Бориса, котрого Володимир держав при собі і думали, що то йому він хотїв передати по собі київський стіл: захопивши Київ, Святополк вислав своїх людей у військо, що з Борисом пішло на Печенїгів, і військо відступило від Бориса, а його самого Святополкові люде вбили. Потім убили вони брата Борисового від одної матери—Гліба, і Святослава князя деревлянського, що кинувся тїкати на Угорщину, але догонили його в Карпатах-могилу його показують тепер під Гребеновим, на верхівях р. Опора. Та против Святополка піднявся Яро-
76-7. Монети Святополка з йото портретом і гербовим знаком.
слав, проголосивши себе местником за побитих братів, і пішов на Київ, на Святополка, з варязькими полками, як його батько. Святополк шукав помочи в Польщі, у свого тестя князя польського Болеслава Хороброго, привів його був і до Київа—вигоняти звідти Ярослава; приводив і Печенїгів в поміч. Війна потяглася півчетверта року; Київ переходив з рук в руки і богато терпів від сеї колотнечі: і горів, і грабували його нераз.
Нарешті в рішучій битві під Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито Бориса, в останнє погромив Ярослав Святополкове військо і його Печенїгів, Святополк утїк кудись на захід „між Чяхи і Ляхи", і вже не вертався на Русь, а паном у Київі зістався Ярослав. Святополк програвши свою справу був тепер проголошений проклятим братоубій-ником (певно як би виграв був, то з часом забули б те все і йому, як його батькови). Борис і Глїб були признані святими мучениками, списано жития про Їх смерть. Про побіду Ярослава над Святополком побожні люде оповідали, що бачили ангелів, як вони помагали Ярославу, а на Святополка напав страх як на Каїна: він трясся і нїде не знаходив собі місця.
Було, видко, зложено богато пісень про сї події. На далекій півночи, на Ісляндських островах заховалася скандинавська пісня про сю війну Ярослава з братами. Вона оповідає про Варяга Еймунда, що пустився на Русь, заробляти собі долю мечем, як то робило тоді богато його земляків, і росказує, як він служив то одному то другому князеви-хто більше дасть. Є деякі слЇди пісень і в наших літописях, напр. в оповіданню про битву над Альтою: Пішли против себе і вкрили поле Летське множестиом воїн. Був пяток, сходило сонце, і в ту хвилю наспів Святополк. І вступитися оба, і була сїча зла, якої не було на Руси. За руки взявшися рубалися, долинками кров текла Три рази зіступа.іися і смерком іше билися...
Але з битвою на Альті ще не був кінець боротьби за панованнє над Руською державою. Против Ярослава піднявся иньший супротивник, иньший Володимирів син Мстислав князь тмуторокаиський. Се був, князь відважний, воєв-ничий, лицар-вояка, що нагадував свого дїда Святослава. В літописи заховалося оповіданнє про нього, може з якоїсь пісні дружинної —може й самого Бояна, їдо складав пісні про сього Мстислава:
„Був він кріпкий тілом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий в обходженню, і дуже любив дружину, а майна на жалував, не забороняв нікому їсти й пити".
Літопись оповідає про нього-може з пісень Боянових—як він, воювавши з Касогами, поєдинкувався з князем касожським, Реде-з старих взірців, велетнем і силачем—вдарив ним о землю і зарізав його ножем перед полками касожськими. Не стерпів він, бачучи, що Ярослав загортає батьківщину, і скориставши з нагоди, що Ярослав поїхав з Київа в свої новгородські волости, прийшов під Київ з полками своїми і помічними ватагами Хозарів та Ясів. Але Київ зістався вірним Ярославу, і Мстислав не став його здобувати, а загорнув задніпрянські землі й осївся в Чернигові. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками і пішов на Мстислава. Під Листвином коло Чернигова сталася сильна битва, оспівана в стариннїй пісні і за нею описана в лїтописи:
З вечера Мстислав урядив своє військо; по серединї поставив сіверянські, чернигівські полки, а дружину свою приховав у безпечнійших місцях, з боків. Настала ніч грозова, гром, блискавиця і дощ, і сказав Мстислав дружині: рушаймо, се нам на користь. І сталася сїча лиха і страшна. Як блискала блискавиця, світилася зброя, і тільки як освітлювала блискавиця, бачили мечі і рубали при тім світлі одні одних. Вся сила варязька впала на Сіверян, і потомилися Варяги, рубаючи їх. Тоді Мстислав ударив на них з своєю дружиною і почав рубати Варягів. І побачив Ярослав, що програв, і побіг з Якуиом і Га коном), князем варязьким (котрого привів з собою), і відбіг Якун своєї золототканої луди (шати). Вдосвіта оглянув поле Мстислав і побачивши побитих Сіверян і Варягів, сказав: хто б не радів такому—от лежить Сїверянин, а от Варяг, а дружина моя ціла!
Оповідалось отеє певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильність до дружини—і добре тут малюються ті давні князі-дружинники, що нї трохи не жалували вірних своїх піддачих, тільки дружину берегли як власного ока.
о сій битві Мстислав післав до Ярослава, заохочучи поділитися батьківщиною: Київ і землї на захід від Дніпра нехай візьме Ярослав, а Мстислав задніпрянські. Ярослав пристав на се, і так поділилися, і потім жили в згоді і разом в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Чернигові, де зачав будувати собор св. Спаса— найстаршу церкву, яка лишилася на Українї. Та вмер несподівано, а ще перед ним його син-одинак. І так несподівано зібралися батьківські землі, майже всі, в руках Ярослава. Тільки в Полоцьку зісталося потомство Ізяслава і княжило в північно-західнїх частях Володимирових земель Всїми иньшими землями заволодів Ярослав і передав потім гвому потомству.
28. Ярослав. Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в руки Ярослава цїлу половину його батьківщини, сталися ще иньші події, які дуже скріпили його державу. На полуднї зломилася сила печенізька, на заході польська. На Печенігів натисли зі сходу орди турецькі: Торки.а за ними Половці, і під їх натиском Печеніги не могли удержатися. 1036 року, в рік смерти Мстислава, напали вони на Київ, великою силою. Мабуть була се ціла орда Печенізька, що сунула на захід. Велика битва під Київом скінчилася погромом Печенігів, на тім місцї де потім Ярослав заложив новий Київ (де тепер Золоті ворота, св. Софія й ин.). Потім Печеніги рушили на Дунай і за Дунай і зникли з наших степів, а на іх місце розложилися Торки, а потім Половці.
Маючи більше спокою з полудня, Ярослав міг подбати про західні границі. Там в другій половині Х віку зложилася була сильна держава Польська і не вдоволяючися зібраннєм самих польських земель, силкувалася захопити пограничні українські й мішані польсько-українські землі. Вже Володимир воював ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тої усобиці, що піднялася по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив західне українське пограниче („Червенські городи", як се називає літопись). Поборовши Святополка, Ярослав зараз заходився вернути собі сї землі, але тільки аж помирившися з Мстиславом міг до сього взятися з більшими силами Обставини тим часом перемінилися: Болеслав умер (1025), і в Польщі піднялася усобиця, як на Руси по Володимирі, тільки ще більш тяжка й затяжна, Ярослав з Мстиславом мали змогу не тільки вернути собі те що забрав був Болеслав, але й попустошили Польщу й обловилися здобичю й невільниками. В Польщі в 1030-х роках зчинилося велике замішаннє, народ вигоняв князів і духовенство, нищив християнство. Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одно-вителем вернувся до Польщі й почав поволі заводити лад. Він притім звернувся до помочи Німеччини й Ярослава. Ярослав справді взяв його в свою опіку, видав за нього доньку, кілька разів помагав йому військом на ріжних ватажків польських, що не хотіли коритися Казимирови. Польща тоді здавала ся такою розбитою, що Ярославу не вдогад було, що се він сам ставить на ноги небезпечного ворога.
Ярослав чув тоді себе надто сильним і могутним і мабуть не думав, що обставини можуть з часом знов обернутись. Зібравши майже всі землі батьківські (крім Полоцької землі), а може дещо й причинивши до них по пограничах, він став одним з найсильційших володарів тодішньої Европи і стояв в близьких і союзних зносинах з ріжними сучасними володарями. Насамперед тісні звязки вязали його з скандинавським світом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертався він по поміч в трудних хвилях і приводив на Русь варязькі полки. Сам він був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Інгігердою на імя (а по християнському вона звала ся Іриною). Норвезький королевич Гаральд Сміливий, звісний вояка, що потім був королем норвезьким, довго пробував на Руси і оженився з донькою Ярослава Єлисаветою. Скандинавська повість (сага) про нього повідає, нібито Ярослав на сватаннє Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавався нерівним. Гаральд пустився в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах зложив пісню про Ярославну: вона складалася з 16 строф, в кождій Гаральд описував свої подвиги, славу, всякі прикмети і на закінченнє повторяв: а про те руська дівчина в золотому намистї мене не хоче.
Таких варязьких вояк богато було тоді на Руси, се був останній їх приплив, і під впливом його та памяти про давнійші приходи Варягів зложилося те оповіданнє про варязький початок Руси і руських князів, що маємо в літописи.
Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францію, за французького короля Генриха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Филипі, брала участь в державних справах, і на однім документї зісталася її підпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаємо—Ана ргина, себто Аппа регіна.
Споріднений був київський княжий рід також з богатьма німецькими княжими домами, з угорським і з візантийським. З Візантиєю були весь час дуже живі зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгородї. Мабуть Ярослав задумав з тої нагоди пострашити Греків і добути для руської торговлї ріжні пільги, як за давніх часів. Післав сина свого Володимира з великим військом варязьким і домашнїм, морем на Царгород. Але похід не вдався. Греки своїм огнем попалили богато Володимирових кораблів, і він завернувся, а згодом відновлено знову приязні зносини з Царгородом. Се був останній похід Руси на Царгород.
Важнїйше одначе значіннє ніж в тих заграничних відносинах мало пануваннє Ярослава у внутрішнім житю України. Я вже згадав, що тут його пануваннє було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другій половині своєї діяльности, і те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинулося вже повним цвітом і дало йому славу і память у пізнїйших поколінь. Він дбав далі про поширеннє християнської віри, про організацію церкви, росповсюдненнє освіти і культури візантийської, будував богаті церкви й иньші будови. Зараз по смерти Мстислава, зіставшися „самодержцем" Руської держави, він на місцї славної побіди над Печенігами заложив нове місто київське (див. плян 49); обгородив його валами й укріпленнями і поставив тут муровану браму, з церквою Благовіщення зверху, побитою золоченою бляхою—тому й звалися „Золоті ворота" В сім новім городі поставив він, по тодішньому звичаю, монастирі в імя св. Георгія і Ірини (хрещене імя Георгія мав Ярослав, а його жінка Ірина). Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софії, що лишилася величавою памяткою його часів. Будували її й прикрашали грецькі майстри. Олтар і головна баня були прикрашені мозаїчними образами, „мусією", як її називали; иньші части церкви росписані фарбами; богато того зісталося й до наших часів, хоч і невдало поправлено при останнїм одновленню собору в серединї XIX в. Сей собор служить найбільшою памяткою чистовізантийської штуки на Україні. Пізнїйші церкви, які маємо в Київі й по иньших містах, будувалися й прикрашалися переважно вже нашими місцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навіть цїкавійші, бо се робота наших майстрів; тільки, на жаль, сї церкви не заховалися так добре як Софійський собор, що зістався цілий і зверху і здебільшого в серединї.
ро заходи Ярослава коло поширення віри київський літописець так пише: „При нїм віра християнська почала на Руси плодитися й розширятися, почали множитися чернцї й монастирі стали зявлятися. Ярослав кохався в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо чернцїв, і до книг прикладався, часто читав в день і в ночи: зібрав богато писарів і перекладав книги з грецької на словянську мову і так списано богато книг і зібрано вірним на науку. Отак як оден чоловік землю пооре, а другий посїє, а иньші жнуть і споживають
83. Софійський собор-як він мусів виглядати
тепер богато добудов достатку— так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її мягкою—хрещеннєм просвітив; Ярослав засїяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки".
Иньша літопись оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав зпоміж дїтей старост і священиків триста душ і звелїв їх „учити книгам". Подібне діялося мабуть по всїх більших тодїшнїх містах.
В житю громадянськім з Ярославом звязувано память про поряд-кованнє управи і суду, законів і права. З іменем Ярослава заховалася дуже цікава такса: що саме мають право жадати для себе від людно-сти княжі урядники, виізжаючи кудись на волость. Таксася, очевидно, мала на меті оборонити людність від здирств княжих урядників; є ще й иньші подібні розпорядження його. Іменем же Ярослава надписується й ціла так звана „Руська Правда", збірка наших давнїх законів. Одначе до його часів може належати на правду тільки перша частина сеї збірки, де обмежується право пімсти і уставляються грошеві карикнязя. Так принаймнї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князі жили в згодї, як годиться близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.
В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволявся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнійший князь думав
85-б. Домовина з білого мрамору в Софійськім соборі (з переду і з боку): вважають звичайно домовиною Ярослава.
проте, чи не удалося б йому се, що удалося батькови й дїдови: зібрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки. Нїхто не хотїв чекати своєї черги на київський стіл—тим більше, що й не встигло виробитися певного, трівкого порядку, як має переходити В від князя до князя київський, найстарший престіл княжий—чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймалися за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князів, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях—особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князів опамятати, та вони не слухали, боролися далї завзято. Але те що удавалося їх дідам: „зібрати землю Руську", де далї то слабше удавалося навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остоялася династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цілих пять родів.