Частина перша.
До заснування Київської держави.
1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.
Частина друга
Житє державне.
16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнїйші князї і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.
Частина третя
Доба литовсько-польська.
41. Перехід українських земель під литовських князів.
42. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх.
43. Унїя Польші з Литвою.
44. Нова політика в великім князівстві Литовськім.
45. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни).
46. Проби повстань за помічю московською.
47. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.
48. Початки козаччини.
49. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
50. Початок Січи.
51. Організація козацької верстви.
52. Прилучення східних українських земель до Польщі.
53. Переміни в житю і устрою громадськім.
54. Зміни в господарстві і заселенне східньої України.
55. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
56. Козацькі війни 1590-11. рр.
57. Війна 1596 р.
58. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення.
59. Освітний рух.
60. Брацтва.
61. Унiя.
62. Боротьба з унїею.
Частина четверта
Доба козацька.
63. Козаччина по лубенськім погромі.
64. Устрій козацький.
65. Морські походи.
66. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний.
67. Київ стає центром культурного українського житя.
68. Нова ерархія.
69. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.
70. Незгода з правительством.
71. Українські пляни і війна 1625 р.
72. Війна 1630-го року.
73. Безкоролїве.
74. Сулима і Павлюк.
75. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини.
76. Повстаннє Хмельницького.
77. Боротьба за визволеннє України.
78. Заграничні союзи.
79. Московська зверхність.
80. Між Москвою і Швецією.
81. Гетьманщина.
82. Гадяцька унїя.
83. Боротьба з Москвою.
84. Роздвоеннє України.
85. Замисли Дорошенка.
86. Упадок Дорошенка.
87. Руїна.
88. Згін і нова козаччина на Правобережі.
89. В Гетьманщинi.
90. Старшина і поспільство.
91. Мазепине правлiння.
92. Перед розривом.
93. Шведчина.
94. Погром Мазепи.
95. Орликові заходи.
Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.
96. Обмеження гетьманської управи.
97. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.
98. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол.
99. Друге скасованне гетьманства.
100. Гетьманство Розумовського.
101. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини.
102. Слобідщина.
103. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.
104. Національне жите східньої України.
105. Упадок українського житя в західнїй Україні.
106. Угорська Україна.
107. Правобічна Україна.
108. Гайдамаччина.
109. Коліївщина.
110. Останнє скасованне гетьманства.
111. Руйнованне Сїчи.
112. Кінець Гетьманщини.
Частина шоста
Українське відродження.
113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
114. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії.
115. Початки відродження в західній Україні.
116. Початки відродження в східнїй Українї.
117. Ідеї народности.
118. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство.
119. Галицьке відродженнє і 1848 рік.
120. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр.
121. Новий рух на Україні росийській.
122. Народовство і москвофільство в Галичині.
123. Початки національного житя на Буковинї.
124. Київська громада і указ 1876 р.
125. Українська робота на галицькім грунті.
126. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр.
127. Культурний і національний зріст Австрийської України.
Житє державне.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах. Те що не вдалося здійснити Данилу, не далося також і його наступникам. Галицько-волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значіння. Але не вдавалося їй захопити також східню Україну, а тим меньше—розширитися скільки небудь трівко коштом своїх західнїх сусїдів, хоч до сього бралися декотрі князї дуже енергічно. На сході далї мабуть стояла на перешкодї Татарщина, а західні землї були занадто чужі, щоб їх привязати скільки небудь трівко. Світла зірниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, дістав навіть великокняжий стіл на Литві, але вмер скоро, і ся комбінація пропала; згодом галицькі князї тратять всякі впливи в землях литовських, а далї Литовське князівство стає небезпечним сусідом і починає простягати руки й по галицько-волинські землі. Татари теж часом давалися в знаки, особливо в часи розстрою в Орді—як боролися ріжні татарські верховоди. Але загалом зверхність татарська не була тут така тяжка як у землях московських і східнїх українських. Татари не мішалися у внутрішні справи, вдоволяючися грошевими сумами, які побирали від часу до часу.
о смерти Данила якийсь час старшим лишився його брат Василько, але він не довго пережив брата і по смерти Василька не стало давнійшої згоди серед братаничів. З поміж Данилових синів визначався особливо князь Лев, енергічний, властолюбний, завидущий. Силкувався заволодїти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столї засісти, але се не вдавало ся. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині; здасться якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорий наджупан бережської столиці називає себе його урядником.
На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности і штуки—„книжник великий і філософ, якого не було перед ним у цілій землі і по нїм не буде", так відзивається про нього літописець. Але він був тихої вдачі, до того зломаний хоробою, що не давала йому можности виявити енергічну діяльність. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичі волинські, і всї землі галицько-волинські зібралися знову в одних руках—князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се кіязь могутний, правитель добрий, і земля тішилася під його панованнєм спокоєм і достатком; так говорить звістка польського літописця, і те саме кажуть деякі пізнїйші спомини (галицької або волинської літописи для сього часу вже не маємо і дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для пізнійших часів панованнє Юрия зісталося золотою добою світлости, богацтва і слави Галицько-волинської держави. Цікава річ, що на печати своїй Юрий титулується „королев Руси", як і його дід. Самого йогося печать представляє поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на троні, в короні, з скиптром в руках. На його часи (а може й ще ранійші—часи Львові) припадає важна подїя: церковний роздїл України. Після того як Київ підупав, київські митрополити стали все частїйше перебувати в північних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит після одного татарського пополоху таки й зовсім туди перебрався. Тоді галицькі князі вистаралися собі у патріарха і цісаря візантийського, щоб у них була осібна митрополія (1303), і так ослабла ще одна звязь західної України з східною (бо Поднїпровьє далі зісталося при давнїй митрополїї).
о Юрию зісталося два сини, Андрій і Лев, що правили до 1320-х років; з початком 1320-х років не стало їх обох і вони не зіставили мужеськогопотомства. Се було дуже небезпечно для Галицьке - волинської держави, з усїх сторін окруженої завистними, завидющими сусїдами, що чекали тільки якогось замішання, аби нею на Угорщинї, в Польщі, в Литві, що манили галицько-волинських князів надїями щось урвати у тих земель, в сїм часї утихли: сї держави упорядкувалися і тепер прийшла черга на Галицько-волинську державу ждати від них напасти при першій нагодї. Але сим разом, видко, нїяких значнїйших замішань нї в Галичині ні на Волини не сталося, бояре покликали на князя досебе сестринича померших Юриївичів, сина Юриївни Марії і Тройдена князя мазовецького (в Польщі), Болеслава на імя. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну віру й друге імя Юрия, на честь свого діда, і в 1325 р. засїв на галицько-волинськім престолі.
Становище його було одначе не легке. Він все таки був чужаницею, всї дивилися на нього підозріливо, а бояре вважали, що він з їх ласки дістався на стіл і хотіли всім правити його іменем. Се йому не подобалося, він обсаджував себе повірниками своїми, ріжними зайдами, Чехами й Нїмцями, а се давало привід до незадоволення: говорили про нього, що він спріяє католикам тільки. хоче завести католицьку віру, ви-корінити православну. Бояре, не вдоволені Юриєм-Болеславом, що він не слухає їх так, як хотіли вони, самі ширили такі поголоски на нього й викликали не вдоволеннє в народі, що він наводить Нїмцїв, дає їм усякі права, а Українців собі легковажить.
Помітивши се невдоволеннє, Польща й Угорщина задумали скористати з сього, щоб захопити собі галицько-волинські землї. В 1339 р., при нагодї трактату, уложеного між польським королем Казимиром і угорським королем Каролем, вони мабуть умовилися і що до Галичини і потім на підставі тої умови заходилися спільно коло її завойовання. Було се повтореннє спішської умови 1214 року. Угорський король вважав, що Галичина має до нього належати, на тій підставі, що за Данила угорський король нїбито володів нею. Але з Казимиром він уложився в справі обопільного наслїдування— як що у одного не буде синів, скажім у польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, і навпаки. Тож угорський король обіцяв Казимирови помогти здобути галицько-волинські землі, відступав їх йому в державу, тільки задержував для Угорщини право викупу. Така умова стояла між угорським і польським королем пізнійше- мабуть на тім же стало між ними вже в 1339 роцї.
Бояре тим часом, незадоволені Юриєм-Болеславом, завели зносини з княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною—змовлялися посадити його у себе князем. Уложивши з ним угоду, зробили змову на Юрия Болеслава і дня 7 квітня 1340 р. отруїли його в Володимирі. По краю скрізь пішло зараз повстаннє, повбивали тих нелюбих католиків чужинців, наведених Юриєм-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столї в Володимирі; Галичиною стало правити боярське правлїннє, що своїм князем признавало Любарта, а стояло під началом Дмитра Дедька, „наставника або начальника Руської землі" —так зве він себе в одній свойї грамотї.
Тодї зараз же, на першу вість про смерть Юрия-Болеслава, на основі попередньої угоди рушило в Галичину угорське військо під началом палятина Вілєрма і польське під проводом самого короля. Дедько, зачувши про польський і угорський похід, покликав на поміч Татар. Угри, здається, вернулися з дороги. Казимир, довідавши ся про Татар, теж злякався, і покинувши ті пограничні замки, які встиг узяти, пішов чим скорше назад, з добичею.яку встиг захопити. Слїдом прийшли вісти, що Татари готовлять великий похід на Польшу за сей польський набіг на Галичину. Се дуже затрівожило Казимира і він зачав переговори з Дедьком, щоб той не насилав Татар. Так сталася умова—Казимир присяг не зачіпати Галичини, а Дєдько—не зачіпати Польщі. Здавалося, що Галицько-волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наважившися на Галичину, не вязався своєю присягою. Як тільки проминула татарська гроза, він зараз же вернувся до свого замислу й випросивши у папи розгрішеннє від присяги, став тільки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кілька літ, доки йому удалося захопити її. Десь коло р. 1345 він почав війну, але відірвав здається тільки Сяніцьке пограни-че і мусїв помиритися з Любартом, що панував над Галичиною до р. 1349. Аж тодї Казимир, намовивши Татар, щоб не мішалися в галицькі справи, несподїваним нападом захопив Галичину і частину Во-лини. І так розпочалася боротьба між ним і Любартом, що зробила кінець Галицько-волинській державі і почала нову добу в житю українського народу—литовсько-польську.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби. Таким чином в середині XIV віку скінчила ся самостійність українських земель: Галичину захопили Поляки, Волинь згодом стала провінцією литовською, а иньші князівства, які лишилися в Київщині і Черни-гівщинї, теж перейшли під власть литовських князів. Державне житє українське урвалося.
ро те який був устрій політичний і громадський за часів державного українського життя, згадувано було вище. Ми бачили, що Україна складалася з більших і меньших князівств, старших і мень-ших, і вони з розмноженнем княжого роду все ділилися й меньшали переважно. Київський князь вважався найстаршим між князями, „замість батька", і його иньші князі мали слухатися. Якийсь час так і було— особливо коли на київськім столї трапляв ся князь енергічний, сильний; але з другої половини XII в. старшими хочуть бути суздальські князі і умисно підривають київських, а далї з кінцем XII в. для всеї західньої України стають старшими галицькі князі. Київ ще якийсь час зіставався центром для Поднїпровя, а далї тратить і тут своє значіннє.
В своїм внутрішнім правлїнню всї князї вважалися вповнї самостійними, оден князь другому не мав мішатися в правлїннє. Князь правив, опираючися на свою дружину, яку тримав з своїх грошей, з тих доходів і даней, які на нього йшли. З початкуся дружина була дуже рухома: вона, як і князї, переходила з землі до землі, з князями і без них; далї осїдається, сказати б—вростає в землю й зливається з земським боярством. Вся управа, законодавство, політика, суд, на-кладаннє і збираннє податків, лежали в руках князя і його дружини, що правила його іменем. Громадянство мішалося часами, коли бачило непорядки, і в деяких землях такі „віча" громадські, де розбиралися й обговорювалися всякі справи, були досить частим явищем, князї признавали се право за вічем—ставити жадання, а навіть зміняти князїв. Але як князь себе чув досить сильним, то він не дуже прислухався до сього всього й старав ся придавити таку діяльність віча. Віче одначе теж було виразом не так всього громадянства, як його вищих верств, особливо міського боярства.
ростий нарід взагалї не мав впливу; княжа управа стояла під впливами боярства, а селянство і просте міщанство через ті недогоди, які переживала Україна, попадало все в більшу вдасть боярської верстви. На місце свобідної людности зростало все більше число несвобідних (холопів, челяди) і півсвобідних—наймитів і закупів, що відробляли своєю працею свої довги і дуже часто кінець кінцем також попадали в вічну неволю. Княжа управа і право—як бачимо з усього, більще дбали про інтереси й вигоди маючих властителїв, бояр, нїж про простий нарід, і коли заступалися за нього, то хіба під страхом повстання або иньших незвичайних прояв. Не підіймала різко свого голосу в оборонї народу й церква, що виросла в невільницьких відносинах Візантиї і більше радила слабшим і залежним, аби слухалися й корилися, анїж сильним і могутним, аби не зловживали своєї сили.
Придавлені такою економічною неволею, а не вміючи добитися собі голосу в політичнім житю й змінити неприхильні громадські й політичні обставини, народнї маси не цїнили свого державного житя. Тим пояснюються піддавання громад під безпосередню власть Татар, аби спекатися князїв і боярства, і їх зовеїм спокійні, без протесту, переходи під власть литовських князїв. Терплячи від суспільних і економічних недогод, вони не оцінювали тої національної ваги, яку мало самостійне державне жите. Тим часом з національного становища багато значило, щося державна самостійність боронила наш нарід від поневолення його иньшими народами і від використування наших сил економічних і культурних для розвою і зміцнення культури якоїсь иньшої державної, пануючої народности. Поки державний устрій був свій, князї, боярство і церква, стоячи на тій самій народній підставі, що й маси народнї, засобами й силами держави й народу приготовляли й розвивали національну культуру. Ся культура і тепер до певної міри служила інтересам народніх мас, а ще більше мала послужити йому з дальнійшим роз- боєм народнім і сильнїйшим розбоєм своїм. В сю добу, як ми вже знаємо, культурне житє -освіта, школа, письменство, артистична гвор-чість, підпали дуже сильному впливу церковному, візантийському, і се в значній мірі відірвало їх від народнього житя, відчужило від народу. Але під чужою, церковною покривкою проривалися й тепер сильні своєнародні течії, а з дальшим розвоєм народ-нього житя сї народнї течії повинні були брати гору над чужими елементами культури все більше і більше—колиб се народне житє не зазнало таких переворотів і потрясень, які приніс йому упадок державного житя.
40. Культурне житє України і вага його. Вище було згадано, що християнство на Україні і візантийські впливи зачалися певно ще геть перед Володимиром, але потім як властю його і його наступників (особливо Ярослава) воно було поширене по всіх землях Руської держави, візантийські впливи і візантийська культура взяли рішучу перевагу над иньшими—особливо східнїми, персько-арабськими, і культурне житє на довго набрало сильної церковної закраски, що налягла і на освіту, на письменство і на артистичну творчість (мистецтво). Освіта й книжність вважалися помічним засобом для християнської побожности—аби через читаннє побожних книг люде набиралися християнського духу; письменство головно було в руках духовенства; артистична творчість в значній мірі обернена була на потреби церкви, богослуження. Але так було не тільки у нас, а і в західній Европі в тих часах; світський, мирський елемент з часом скинув з себе церковну шкарлупу там—так само скинув би і у нас.
Освіта довго обмежалася тїсними, переважно духовними кругами. Поширенню її в ширших масах перешкоджала слабка організація шкільної науки. Наше духовенство переймало ті форми науки, які практикувалися в Візантиї. Там же зрідка тільки, при більших монастирях та катедральних церквах велася наука більш на шкільний спосіб; звичайно ж батьки давали дитину в науку письменній, найчастїйше духовній людинї, і та вчила її одинцем, абошонайбільше—в товаристві кількох таких учнїв. І у нас переважала така одинична наука над шкільною, а через се освіта і книжність поширювалася досить пиняво.
Найчастїйше наука кінчилася читаннєм, рідше писаннєм та рахунками; всякі иньші відомости добувалися читаннєм книг; але тих книг було мало, і то найбільше книги богослужебні. Тільки в більших центрах освіти можна було доступити вищої науки, навчитися писати літературно, по тодїшнїм понятям, і вивчитися грецької мови, щоб читати грецькі книги без перекладу. Таких людей, що стали на верхах сучасної грецької освіти, ми стрічаємо вже від першого поколїння по охрещенню—такий наприклад був митрополит Іларіон, пізнїйше напр. Кирило єпископ турівський (в XII в.) й автори деяких анонімних (безіменних) творів. Було їх одначе все таки не богато і більшість тодїш-нїх письменників були самоуки, що писали як уміли.
Як у грецькій літературі та в тих перекладах, які робилися у нас і приходили готові з країв болгарських і сербських, найбільше було творів церковних і релїгійних, призначенних для зрозуміння християнства та направлення на побожне християнське житє,—так і те письменство, що розвивалося у нас, найбільше йшло сею ж дорогою. Писалися проповіди, побожні получення, жития святих місцевих. Таке писав в XI віцї митрополит Іларіон, автор похвали Володимиру Вел., св.
Феодосій печорський—автор поучень, мніх Яков і св. Нестор—автори житий Володимира Вел, Бориса та Глїба, і св. Феодосія, ігумен Данило—що описав свою подорож до Святої землі. В XII в. звісні: митрополит Клим. Кирило єпископ турівський, автор молитв і проповідей, ґеорґІй Зарубський; в XIII в. Симон і Поликарп, автори печорських житий, Серапіон проповідник. Сих знаємо поіменно; далеко більше письменників зісталося по іменам нам не звістними, і самі писання їх пропали: заховалося головно те, що перейшло в північні, великоруські землї й там заціліло; тим часом в XII в., особливо з другої половини зносини Київа з тими землями слабнуть все більше; на Українї ж через пізнїйші лихолїтя мало що заціліло. Тому й не маємо справжнього понятя про наше старе письменство.
Поза релігійним письменством найбільш розвинулося літописаннє. Хоч воно вийшло в переважній части з рук людей духовних і богато займається церковними справами, але дає дуже богато для зрозуміння тодїшнього житя. Що знаємо “ житя культурного, економічного, громадського—головно знаємо з літописей. Там зацїлїли уривки народ-ніх оповідань, пісень, писання літературні, документи. Се справжній архив нашого культурного житя. Деякі части лїтописей визначаються незвичайною свіжістю, безпосередністю, сильним відданнєм духа часу. Мало котрий нарід може похвалитися таким інтересним лїтописаннєм. А те ж що маємо—се тільки уломки, відривки того старого літописання, що попали в літописні збірники, які дійшли наших часів.
Оден такий збірник був уложений в Київі в першій четвертині XII в. і сюди війшли памятки київського літописання XI в.—се так звана Старша або Начальна літопись. В кінці XIII в. десь в північній Волини була уложена друга збірка, де до Начальної літописи додані київські записки XII в., потім галицька літопись часів Данила і волинські записки другої половини XIII в. (до 1280-х рр). Без сеї дорогоцінної збірки ми знали б дуже мало що з української історії.
З иньших нецерковних писань дуже цікава наука Мономаха своїм дітям, де він оповідає про своє житє. З творів поетичних зацілів оден—дорогоцінне Слово о полку Ігоревім 1185 року. Воно визначається високими поетичними прикметами і заразом важне як проречисте свідоцтво про довгий і широкий розвій світської дружинної поезії, що єднала до купи елементи народньої пісенної творчости з книжними грецькими впливами. Одиноке як поетичний твір, се Слово з другого боку має богато спільного з иньшими творами кінця XII і поч. XIII в, що представляють нам сучасну учену поезію і артистичну прозу, як слова Кирила турівського, слово на збудованнє стіни в Видубицькім монастирї 1200 р., Моленнє Данила, Галицька лїтопись. Сї твори вказують на вишколеннє, виробленнє стилю, довгу літературну традицію.
В области плястичної штуки богато маємо памяток будівництва церковного, трохи малярства, чимало мінятюр (кольорових рисунків в рукописях), богато виробів золотничих, прикрашених рисунками й емалсю. На всїх сих полях з грецькими майстрами працювали наші місцеві мистцї, більш або меньш зручно, а не раз дуже зручно переймаючи незвичайно високу техніку Візантиї і вносячи свою власну оригінальність в мотиви і манеру творчости.
Розмірне може найменьше помітно грецької сеі своєрідности в будівництві київської доби, хоч і тут місцеві майстри відбігали від грецьких взірців; далеко більше оригінальности виявляє будівництво галицьке, але нажаль - воно заховалося в дуже мізерних останках. Високим артизмом визначаються декотрі київські памятки малярства книжного (мінятюрового). Але найбільше свободи й оригінальности все таки виявляють памятки місцевого золотництва.
Тут місцевий майстер від початку задержав за собою найбільш свободи від візантийського впливу і далї свобідно сполучав мотиви схід-нї з візантийськими, старі традиції з новими модами. Хоч і тут в найбільш тонких роботах—як наприклад в емальових образках, місцеві майстри не могли зрівнятися з візантийськими, але місцеве майстерство стояло незвичайно високо особливо коли порівняти його з сучасним майстерством західно-європейським. Взагалї Україна XI—XIII в. стояла на рівні з Західньою Европою в культурнім житю— воно було тут відмінне, бо стояло під иньшими впливами, але не було низше від захід нїх земель.
З часом, через ослабленнє зносин, впливи візантийські почали слабнути, а перенесеннє центрів політичного українського житя на захід, до Володимира і Галича, зближало його все більше з житем за-хіднїм. Від галицького житя XII—XIV в. взагалї дуже мало зацїлїло, але з того що маємо бачимо виразно сполуку українсько-візантийських основ житя з західнїми впливами. Тутешнє громадянство українське не цуралося їх, живучи в тїсних зносинах з західнїми своїми сусїда-ми. Через те не бачимо тут такого жаху перед католицтвом і католицькою вірою, який грецьке духовенство силкувалося прищіпити в східній Україні. Князї заводять собі латинські канцелярії для зносин з західнїми землями, латинські печатки. По більших містах осїдають кольонїї німецькі на німецькім праві, пересаджуючи західні впливи на Україну. В описах тутешніх церков раз у раз стрічаємо предмети за-хіднього виробу або фасону. Але мистецтво стоїть на основі русько-візантийській, людність міцно держиться свого і в своїх латинських грамотах князї зазначують свою національну свідомість титулуючися „князями всеї Малої Руси".
Взагалї національне культурне житє України XI XIV вв. пред-ставляється дуже інтересно; воно повне житя, руху, енергії, обіцюва-ло богато своїй народности, а навіть і культурному людському житю взагалї. Страшенно жаль, що упадок державного житя не дав йому розвинутися й підрубав його в самім корені. Правда, простому народови не солодко жилося під своїми князями та боярами, і мало його тїшили ті культурні задатки. Але не стало лекше йому, як на місце своїх прийшли чужі пани. Обставини суспільні й економічні через те не покращали, а погіршали, становище народу—також. А національному і культурному житю нанесено удар, від котрого воно не могло поправитися — і до нинішнього дня.