|
Частина перша.
1. Про історію і передісторичне жите. Частина друга
16. Київські перекази про старовину. Частина третя
41. Перехід українських земель під литовських князів. Частина четверта
63. Козаччина по лубенськім погромі. Частина п'ята
96. Обмеження гетьманської управи. Частина шоста
113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
|
73. Українські пляни і війна 1625 р. В осени того ж 1624 року приїхав до Київа і допитався до митрополита чоловічок, що називав себе Олександром Яхією, сином і законним наслїдником турецького султана Магомета III (що вмер р. 1606). Казав, іцо його мати, Грекиня з роду, викрала його з двору султанського і виховала в православній вірі; що його як законного претендента на трон султанський чекає нетерпляче весь християнський світ Туреччини: Болгари, Серби, Албанцї і Греки присягли вже йому як свому законному цареви і чекають його з готовим військом в 130 тис. вояків. Але він хоче приєднати до сеї спілки ще Україну і Московщину, щоб з ними разом розвалити царство Турецьке. Сподївається одначе помочи і від ріжних ворогів Туреччини з Західньої Европи: від герцога тосканського, від Іспанп і т. ин. Митрополит, вислухавши сих оповідань, не знати чи повірив тому всьому, але подумав, що з сього може вийти щось користне. Він справив Яхію з своїми людьми на Запороже, і той зараз таки став з козаками і Шагін-гераєм укладати пляни війни з Туреччиною. Митрополит же задумав зацікавити сею справою Москву і зробити її тим більш охочею для вміщання в українські справи. Виїхав сам в сторони козацькі й разом з козаками й Яхією вирядив нове посольство до Москви: їхали козаки запорозькі й післанець Яхії Марко Македонянин. Мали вони оповісти цареви про ті пляни і союзи Яхіїні та просити для нього царської помочи, чи військом чи грошима. Але се не дуже удалось. Цар видко теж зацікавився справою: післанець Яхії був представлений йому потайки поміж запорозькими послами; цар переслав через нього Яхії богаті дарунки, але вмішатися сам в його справи .чи в українське повстаннє все таки не відважився. З широких плянів українсько-кримсько-московського і ще незна-ти якого союзу, що укладали собі українські полїтики київські чи запорозькі, таким чином не вийшло нїчого. Переговори тодїшні зісталися тільки памяткою тих широких комбінацій, що пригадують собою попередні мрії Дмитра Вишневенького і пізнійші заходи Богдана Хмельницького. Д тим часом покладаючися на ріжні союзи і загнавшися в широкі пляни, козаччина досить болючо наскочила на сувору дійсність війни з Польщею. Московські бояре казали правду, що самі козаки ще не досить пильнують справи, аби Москві до неї устрявати. Військо козацьке здало ся на те, що є у нього під боком новий союзник, хан кримський, і мабуть Польща не схоче зачіпатися від разу і з ним і з козаками, тому далї займалася морськими походами, не журячися польськими жаданнями та погрозами. Трічи ходило на море, з великими силами, і ся морська війна затяглася на пізню осінь. А тим часом гетьман польський Конєцпольский все збирався приборкати козаків, що й йому самому, яко державцеви великих королівщин на Україні кісткою в горлї сиділи, і саме тепер зібрався на них. Далї відкладати не можна було, бо заносило ея на війну з Шведами; прийшлося б іти з України, кинувши її на волю козацьку. На перешкоді стояв союз козаччини з Кримом, але Конєцпольскому літом 1625 р. удалося закупити грощима Шагін.герая і його брата, щоб вони не мішалися до війни його з козаками. Потім спішно, поки ще козаки не вернулися з моря, Конєцпольский післав своє військо на Україну, а сам з комісарами поспішив за ними слідом. охід сей застав козаків зовсім неприготованими. Не стрічаючи нїде козацького війська по дорозі, Конєцпольский пройшов цілу Україну аж до Канова; але й тут було тільки три тисячі козаків, що не могли помірятися з польським військом і оборонною рукою пішли під Черкаси, на зустріч головному війську, що мало прийти з Запорожа. Сим несподіваним маршєм Конєцпольский примусив Україну сидіти тихо, не дав старшині скликати козаків оселих „на волости". Тим часом гетьман Жмайло на Запорожу богато потратив часу, чекаючи козаків з моря, та пересилаючися з ханом, щоб поміг козакам, згідно з союзом. Конєцпольский за той час дочекався комісарських полків, так що його військо числом зрівнялося з козацьким або навіть і перейшло його, а при тім було краще уоружене і споряжене, ніж не приготоване до війни військо козацьке. Козаки одначе рішились не піддаватися. Комісари жадали, щоб козаки видали проводирів морських походів і всяких своєвільств (того року сталися розрухи в Київі: вбито одного уніятського священика і війта Ходику, за те що хотів ширити унію), також аби видали Яхію і послів посиланих до Москви, зменьшили військо козацьке „до давнїйше означеного числа" і таке иньше—всього сього козаки не могли прийняти. Битва сталася під Криловим, на ріцї Цибульнику, і хоч козаки держалися добре, але кінець кінцем сю позицію признали собі незручною і потайки відступили далї на полуднє, над Курукове озеро (під теперішнім Круковим). По дорозі полишили свої застави, які гинули до ноги, аби тільки стримати Поляків, про те Поляки досить скоро добилися до головного козацького війська, перше ніж воно встигло добре заложитися табором. Одначе табору козацького здобути не здолали і кінець кінцем, бачучи перед собою затяжну війну, розпочали переговори. По довгих пересилках і торгах удало ся Конєцпольскому, що козаки підписали з комісарами умову, аби козаків на будуче було тільки 6 тисяч, і мешкати з правами козацькими вони могли тільки в королівщинах; протягом 12 тижнїв мав бути списаний реєстр того шеститисячного козацького війська і хто не попаде до того реєстру— мав бути в підданстві своїм панам і урядам. Сповнити сього козаки не могли, хоч би як хотіли. Але Конєцпольский і комісари переконали їх, що инакше не можуть закінчити походу, і не уступляться з України, поки не доведуть сього діла до кінця. Старшина козацька могла потішати козаків, що в дїйсности сеї куруківської устави Полякам допильнувати не вдасться, бо польське військо мусить іти на війну з Шведами, що вже й зачалася — мабуть і козаків будуть кликати, а тоді всі куруківські постанови підуть в забуте. За помічю старшини новому гетьману Михайлови Дорошенкови, вибраному на місце Жмайла під Куруковим, удалося тихо і без замішань сповнити, чого від нього добивалися комісари. Списав реєстр, виключив з війська всіх хто не попав до реєстру. Але всяким способом протягав виселеннє козаків з панських маєтностей, сподїючися, що вдасться відчепити ся від сеї прикрости і взагалі від усїх тих куруківських постанов. 74. Війна 1630-го року. Дорошенко, чоловік зручний, добрий правитель, і старшина, що підтримувала його, вплинули на українську людність, щоб терпеливо перечекала сї тїсні часи, не доводячи до нової війни. Йому удалося навіть стримати виписчиків (так звалися козаки „виписані" з війська, себто не вписані до реєстру), щоб не ходили на море, і дїЙсно крім дрібних виїздів на море ніяких більших походів не було. На щасте наспіла нова війна Махмет-герая і Шагін-герая з Турками, і козаки брали в нїй участь, з потайною згодою польського правительства, що хотїло затримати союз з ґераями против Турків. Кілька разів ходили козаки в похід до Криму з тими своїми союзниками, добиваючися до Кафи, до Бахчісараю, і в однім з тих походів наложив головою й сам Дорошенко. Се було нещастем, бо його наступники не вміли покермувати так зручно козаччиною, не допускаючи її до суперечок з правительством; але якийсь чась все таки удавало ся підтримувати спокій. Се був час коли не тільки між козаччиною, особливо вищими верствами її, але і між громадянством і в церковних кругах взяв гору настрій угодовий, компромісовий. Втомившися безплодною боротьбою, певна частина київського духовенства і української суспільности готова була йти на угоду з правительством, сподїваючися тим способом прийти до якихось спокійнїйших, можливійших відносин. На передї такого угодового напряму стояв Мелетий Смотрицький, славний український письменник і богослов. Збентежений тими гоненіями, що впали на нього після того як його висвячено на архієпископа полоцького, він виїхав був з України до Греків, і вернувшися став намовляти православних до згоди з католиками. Потім набіть перейшов на унїю, коли та угода розбилася о супротивленнє православних, і відкинений православними вмер скоро в Дерманськім монастири на Волини, що випросив собі від магнатів-католиків. Але не він оден хилився тепер до порозуміння з правительством і католиками. Хилився до згоди і новий архимандрит печорський, прославлений потім Петро Могила, а й сам митрополит Борецький вагався, поки не побачив рішучого невдоволення православних против яких небудь уступок правительству, католицтву і унЇї. Переважна більшість громадянства стояла по стороні правовірних, в роді Копинського, і против всякої угоди, і кінець кінцем змусила влади-ків залишити всякі переговори про се. Але все таке вже то одно, що з київських кругів не було побудок козакам до гострійших виступів против правительства—теж помагало спокійнїйшим відносинам, і якось згода стояла, хоч старшина сильно гнївалася на правительство, що не цїнить всього того що вона робить для нього, всіх служб і послушности. Заступник Конєипольского на Україні. Стеф. Хмелецкий з свого боку підтримував добрі відносини з козацькою стороною і скільки від нього залежало, пильнував не наприкрятися їй. Не дуже пильнував куруківських постанов—і до якогось часу згода стояла. На гірше пішло, як вмер Хмєлєцкий, а натомість з шведської війни вернув ся знову на Україну завзятий ворог козаків Конєцпольский, і з ним незаплачене польське військо (з кінцем 1629 р.). Поляків розкватировано на Україні, на великім просторі (говорили, що Конєцпольский умисно їх роскидав, аби не вчинили бунту), і сї польські вояки сильно докучали козакам і всякій иньшій українській людности. Се викликало серед неї супротивлен-ня і бунти, а тим часом Конєцпольский домагався, аби у всім сповнялися куруківські постанови і кождий непослух зараз збирався „кровю хлопською гасити". Гетьман козацький Грицько Чорний, потверджений правительством, сповняючи його накази, чи сам від себе стараючися, вислав жаданнє на Запороже, аби тамошнї козаки вийшли „на волость" і прилучилися до реєстрового війська „для послуг воєнних". Коли ж ті не послухали, виписано їх з реєстру. Тоді Запорожці під проводом Тараса Федоровича весною 1630 р. рушили на волость. Чорного здурили, що йдуть в послушности, потім напали несподївано, вхопили його і приставивши до війська, засудили на смерть і стяли. Довідавшися про се, реєстровцї почали тїкати до польського війська, що стояло в Корсуні. Запорожці, приступивши, почали їх добувати; прості реєстрові почали переходити до Запорозцїв, лишаючи старшину; міщане корсунські почали громити Поляків з свого боку; вояки польські мусїли утїкати з самою душею. Так почало ся повстаннє. Запорожці розіслали по Україні свої унїверсали, закликаючи всіх до війська—хто був козаком, або хоче ним бути, аби всі прибували, вільностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських ратували. Трівожні поголоски про якісь замисли Ляхів на православну віру, вже перед тим ходили особливо від церковних соборів, що відправлялися літом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволеннє між козаччиною і народом на тих духовних, що брали в них участь, і на Ляхів, що до того їх приводили. Тепер сі трівожні чутки про польські замисли на віру православну почали чіпатися до козацького повстання. Оповідали, що польське військо було розкватироване по Україні на те, аби винищити всіх православних, що Грицько Чорний був присяг на унїю й за те його вбито, а уніати ті гроші що нїби то збирали на школи, дали Конєцпольскому на військо, аби знищив православних, і таке иньше. Козацьке повстаннє перемінялося на війну за віру. Купилися виписчики, підіймалося селянство, полохаючи шляхту та побиваючи жовнірів де запопало. Сим разом вийшло отже зовсім навпаки нїж 1625 р.: не Конєцпольский захопив несподівано козаків, а вони його, і перше ніж він постягав своїх вояків, котрих так необережно роскидав, повстаннє обхопило вже всю східню Україну і військо козацьке зросло не звичайно. Не можучи зібрати зараз військо, Конєцпольский післав на місця повстання свого повірника Самійла Лаща, славного забіяку, а той почав „гамувати люде" по своєму. Він і між шляхтою був звісний, як останній розбійник, що нїкому не перепускав, нїкого не жалував з своєю бандою проклятою: оповідали, що на нїм було засудів за ріжні злочини більше 200, а позбавлений чести шляхетської був 37 раз, але поки жив Конєцпольский, він його заслонював своїми екземптами (посвідченнями, що той занятий на військовій службі, тому сповненнє всяких засудів над ним треба припинити); коли Конєцпольский умер, то шляхта Київського воєводства оружним походом, зібравши до 12 тис. людей, пішла на гнїздо Лаща і вигнала відти всїх його людей і сїмю, аби не було й слиху про них. Отакого чоловіка пустив тепер Конєцпольский перед себе гамувати людей; можна собі уявити, що він виробляв! Сучасник Киянин, що переказує тодїшнї поголоски, оповідає, що Лащ напавши на Ли-сянку на сам Великдень, застав людей в церкві і порізав їх усіх, від попа почавши, а скінчивши жінками й дїтьми; про містечко Димир теж каже, що Поляки тоді цїле вирізали. Ціле не ціле, але сї звістки малюють перед нами тодїшнїй настрій—можемо з того зна- ти, які почутя живили в собі люде на Ляхів, і зрозуміла річ, що де Українці надибали Ляхів вояків, то теж платили чим могли. Така дрібна війна зайняла цілий місяць квітень. Козаки за сей час зібралися під Переяслав, приготовилися до війни, заставили Дніпровий беріг своїми заставами. Конецпольскии, позбиравши яке міг військо, перейшов під Київом Днїпро, але наскочивши на козаків, мало не опинився в неволї і чим скорше вернувся назад. Потім уже з більшою обережністю переправив своє військо і розложив його в шанцях між Дніпровим берегом і Переяславом, щоб не заступили його з заду козаки. Та через се його військо, і так невелике, ще більше змалїло і він попросту не мав з чим зачіпати козаків: його приступи під козацький табор козаки побивали й громили. Чекав помочи від короля, але той теж не мав чим помогти, а дрібнїйші полки, що йшли до польського війська, не могли пробитися до Переяслава через побунтовану Україну. Повстанці українські ходили по всїй Поднїпрянщинї, побивали і грабили польські роти і тих Поляків, що Конєцпольский розставив над Днїпром. Нарешті по двох тижнях тої переяславської війни сталася рішуча битва. Се та битва, що на основі пізнійших переказів оспівана була Шевченком в „Тарасовій Ночи". Київський літописець записує про неї так: Лащ, а за ним і Конєц-польский, помітивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб їі погромити, і загналися від обозу досить далеко. Якісь два гайдуки, перебігши до козаків, сповістили їх, що Конєцпольского нема в обозї. Тоді козаки напали на обоз і розгромили, забрали гармати і гаківниці і до свого табору притягли. Наспів на те Конєцпольский, але і його взяли так, що мусів просити згоди, і на тім битва перестала. Звістки очевидців потверджують, що Поляків сильно погромлено в сїй битві: розбито обоз, перервано дорогу до Дніпра, і Конєипольский мусів помиритися з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодилися на тім, що все забуваєть ся: і козаки що збунтувалися, і тих трохи реєстрових що зісталися при Поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть одні одним докоряти. Реєстр збільшено до 8 тисяч, а що найважнїйші— його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто нї— кожний, значить, міг користуватися вільностями козацькими. |