Частина перша.
До заснування Київської держави.
1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.
Частина друга
Житє державне.
16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнїйші князї і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.
Частина третя
Доба литовсько-польська.
41. Перехід українських земель під литовських князів.
42. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх.
43. Унїя Польші з Литвою.
44. Нова політика в великім князівстві Литовськім.
45. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни).
46. Проби повстань за помічю московською.
47. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.
48. Початки козаччини.
49. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
50. Початок Січи.
51. Організація козацької верстви.
52. Прилучення східних українських земель до Польщі.
53. Переміни в житю і устрою громадськім.
54. Зміни в господарстві і заселенне східньої України.
55. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
56. Козацькі війни 1590-11. рр.
57. Війна 1596 р.
58. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення.
59. Освітний рух.
60. Брацтва.
61. Унiя.
62. Боротьба з унїею.
Частина четверта
Доба козацька.
63. Козаччина по лубенськім погромі.
64. Устрій козацький.
65. Морські походи.
66. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний.
67. Київ стає центром культурного українського житя.
68. Нова ерархія.
69. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.
70. Незгода з правительством.
71. Українські пляни і війна 1625 р.
72. Війна 1630-го року.
73. Безкоролїве.
74. Сулима і Павлюк.
75. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини.
76. Повстаннє Хмельницького.
77. Боротьба за визволеннє України.
78. Заграничні союзи.
79. Московська зверхність.
80. Між Москвою і Швецією.
81. Гетьманщина.
82. Гадяцька унїя.
83. Боротьба з Москвою.
84. Роздвоеннє України.
85. Замисли Дорошенка.
86. Упадок Дорошенка.
87. Руїна.
88. Згін і нова козаччина на Правобережі.
89. В Гетьманщинi.
90. Старшина і поспільство.
91. Мазепине правлiння.
92. Перед розривом.
93. Шведчина.
94. Погром Мазепи.
95. Орликові заходи.
Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.
96. Обмеження гетьманської управи.
97. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.
98. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол.
99. Друге скасованне гетьманства.
100. Гетьманство Розумовського.
101. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини.
102. Слобідщина.
103. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.
104. Національне жите східньої України.
105. Упадок українського житя в західнїй Україні.
106. Угорська Україна.
107. Правобічна Україна.
108. Гайдамаччина.
109. Коліївщина.
110. Останнє скасованне гетьманства.
111. Руйнованне Сїчи.
112. Кінець Гетьманщини.
Частина шоста
Українське відродження.
113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
114. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії.
115. Початки відродження в західній Україні.
116. Початки відродження в східнїй Українї.
117. Ідеї народности.
118. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство.
119. Галицьке відродженнє і 1848 рік.
120. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр.
121. Новий рух на Україні росийській.
122. Народовство і москвофільство в Галичині.
123. Початки національного житя на Буковинї.
124. Київська громада і указ 1876 р.
125. Українська робота на галицькім грунті.
126. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр.
127. Культурний і національний зріст Австрийської України.
81. Московська зверхність. Московське правительство мало велику охоту вмішатися в козацьку війну, щоб вернути собі втрати смутного часу, а може й на Україні що небудь заробити; але довго вагалося, боячись рискувати: дуже вже Польща далася в знаки Москві в попередніх війнах. З другого боку одначе московські політики мусіли рахуватись і з тим що якби Поляки зломили Хмельницького, то першим дїлом обернули б Кримцїв і козаків на Москву: так і пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливій війні Хмелницького з Польщею 1651 р. в Москві рішили, що таки треба вмішатися в українську справу. Поставлено се, по давнім звичаям, на релїгійниті грунт: що Москва мусить взяти в свою оборону православних людей в Польщі. Для форми післано посольство в Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборівські права. Коли ж Польща на се не пристала, московський земський собор, скликаний на те в осени 1653 р., постановив, що цареви годиться „прийняти під свою високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке з містами й землями" і воювати за них з Польщею.
ро се зараз же післано вість Хмельницькому—що Москва його бажаннє сповняє, приймає його в свою оборону і на весну пішле військо на Польщу. Хмельницькому се під ту хвилю здавалося дуже на руку. Иньшого союзника не було в тій хвилї. Туреччина сама не хотїла мішатися; хан показав себе не вірно; з Молдавою й Семигородом не виходило нічого путнього. Шведське правительство, вороже Польщі й польським королям, здавна, ще з 1620-х років силкувалося війти в близше порозуміннє з козаками, але тепер не показувало охоти до війни з Польщею, а з Польщею розірватися козакам хотїлося доконче. Тому Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана і одержавши вість, що вже виряджено на Україну великих бояр, прийняти присягу від Хмельницького і всеї України, він призначив їм, щоб їхали до Переяслава і залишивши війну, поїхав туди сам.
В перших днях сїчня 1654 р. зїхав ся він з московськими послами в Переяславі. Московські посли хотіли, щоб скликано військо на раду, аби всім військом ухвалили піддатися під Москву. На жаль не маємо про се ніяких близших відомостей, окрім того як описав московському правительству сам посол, боярин Батурлїн. Він оповідає, що військо на запитаннє Хмельницького ухвалило піддатися цареви. Потім прочитано царську грамоту, де цар обіцяв Українців в ласці тримати й від ворогів обороняти. Посли тоді сказали, шоб усї йшли до церкви -присягти цареви. Але тут вийшло непорозуміннє. Хмельницький сказав наперед присягти послам іменем царським, що цар не видасть Україну Польщі, буде боронити від ворогів і права тавільности українські в цїлости буде держати—так як польські королі складали присягу на расіа сопуепіа. Але бояре заявили, що не можуть присягати, бо цар московський самодержець, править по своїй волі і не присягає своїм підданим. Се дуже збентежило старшину, вона довго змагалася і тільки щоб не розбити справи, присягла нарешті. Потім посли розіслали своїх людей по містах і місточках—приводити до присяги Україну, ту що була у впасти козацькій.
Ужеся історія з присягою була неприємним розчарованнєм для Хмельницького; за нею пішли иньші. Коли Хмельницький вислав по сїм своїх послів—предложити царському правительству бажання війська що до відносин України до Москви, то далеко не всї отсі бажання знайшли згоду у московського правительства. Важнїйші статї, на які, дало воно свою згоду, були такі: Права і вільности всякого стану людей на Україні потверджуються. Всякі виборні суди козацькі і виборні уряди міські мають далї свобідно відправлятися. Гетьмана вибирає військо свобідно і тільки сповіщає царя про вибір. Гетьман і військо Запорозьке можуть приймати посольства від чужих держав, тільки сповіщати царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. Війська козацького має бути 60 тис.
Тут декотрі пункти—як отеє право заграничних зносин, давали дуже богато, так що Україна мала права осібної держави, зовсїм самостійної, автономної, тільки звязаної особою царя з Московщиною. Але з другого боку московське правительство не хотїло віддати повного самопорядкування українському громадянству, не хотїло позволити, Щоб воєводи і всякі уряди настановлялися самою людністю, щоб всї доходи з України збиралися самими українськими виборними урядниками до місцевого скарбу і віддавалися на місцеві потреби. Правда, у самого українського громадянства сї думки про автономію тільки що наростали і вияснялися, і різко їх ставити воно не важилося, щоб не відіпхнути від себе Москви і не знеохотити її до війни з Польщею за Україну, Але все такися неохота Москви до плянів українського самопорядкування виявилася виразно і зробила прикре вражіннє на Українї. Було очевидно, що на місце польських урядників Москва хоче прислати своїх воєвод на Україну, і першим ділом уже прибули такі воєводи до Київа, поставили собі тут нову кріпость, своє військо московське і оснувалися тут так як хозяєва, не дбаючи про гетьмана і його власть, і такі воєводи мали згодом прибути й до иньших українських міст. Не хотіла Москва також признати церковної автономії України: намагалася привести київського митрополита і владиків під власть московського патріарха.
Хмельницький і старшина побачили, що чого иньшого вони хотіли від Москви, а до чого иньшого вона береться. Вони хотїли від неї помочи в боротьбі з Польщею для визволення України і свобідного житя. Москва ж дивилася на Україну як на новий прибуток свого царства і хотіла взяти її міцно в свої руки. Війну з Польщею звела, але мала на оцї прилучення білоруських земель, до котрих бралася вже давнїйше; Хмельницького теж просила вислати своє військо на Білорусь в поміч московському, і той се сповнив. В заміну московське правительство прислало своє військо на Україну, щоб з Хмельницьким іти на Волинь і там зійтися з тим військом що було на Білоруси. Але Хмельницький відразу стратив охоту до московької помочи, побачивши, як Москва сильною ногою ставала на Українї, як хапалася кождого необережного слова, кождого нерозважного руху, щоб забирати українське житє в свої руки. Боявся, що з сього московського походу виростуть тільки нові претенсії московські до України і українського житя.
охід звівся нї на що. Хмельницький не рушився з Київщини, так що московське правительство аж докоряло йому за се відтяганнє від війни. А Хмельницький думав, як йому вийти з тих трудностей, в яких опинився, зєднавшися з Москвою, та пильним оком приглядав ся до нових відносин, які тепер зовсім иньшою дорогою пішли від заданого ним удару.
82. Між Москвою і Швецією. Війна Москви й козаків на Білоруси пішла незвичайно вдатно з початків. Городи білоруські здебільшого піддавалися добровільно козакам і московському війську. Козаки зайняли білоруські землі пограничні з Гетьманщиною й заложили тут новий полк. Московське військо опанувало білоруські землі аж по саме Вильно. Така перемога Москви над Польщею заохотила й иньших сусідів покористуватися нагодою.
В Швеції настав новий король КарлоХ і задумав відновити стару війну з Польщею. З Шведами ж у зносинах стояв здавна князь Семигороду (або Трансильванії, на Угорщині): се був союз протестантських держав против держав католицьких—Польщі й Австрії. Тепер король шведський і князь семигородський надїялися знищити Польщу. В Польщі і Литві вони сподївали ся опертися на панах-протестантах, що дуже терпіли, як і православні, від католицької шляхти і правительства. Мали на думцї також Хмельницького, що здавна вів приязні переговори і з Семигородом і з Швецією, заохочуючи їх на Польщу. Досї оті його заохочення не мали особливого успіху, і тому він мусїв особливо заходитися коло Москви. Тепер же, саме як московське правительство вже знеохотило Українців першими своїми заходами, Швеція, і з нею Семигород ставали до боротьби з Польщею, робилися союзниками України, і Хмельницький задумує опертися на них не тільки для визволення Українців від Польщі, але також і на те, щоб розвязати собі руки в відносинах з Москвою. Він з великою утіхою -прийняв заклик шведського короля до спільної боротьби з Польщею і чекаючи тої спільної війни не дбав про московські походи.
Зима 1654 на 1655 рік пройшла в досить млявій оборонній війнї з Польщею: хан зєднався з Поляками, по тім як Хмельницький пристав до Москви, і польське військо з татарською ордою пішли походом на Браславщину, відти на Київщину. Хмельницький з московським військом стрів їх недалеко Білої Церкви під Охматовим; московське військо показало себе не особливо, але наспів в рішучу хвилю Богун з Своїм полком, і Поляків відбито, а хан після сього покинув польське військо, побачивши, що йому не ведеться. Хмельницький дав Полякам спокій. Весною 1655 р. він дістав звістку від шведського короля, що той виберається походом на Польщу і просить Хмельницького, щоб і той напав на Поляків під ту пору. Хмельницький вибрався на Поділе, на Камінець, відси прийшов під Львів і далї під Люблин. Але разом з ним пішло і московське військо під проводом боярина Бутурлїна, і се дуже звязало Хмельницького: він не міг свобідно своїм військом роспоряджатися. Погромивши Потоцкого під Городком, мав цїлу Галиччину в руках, але не хотів здобувати міст, щоб Москва не схотіла там ставити свого війська. Взяв зі Львова тільки окуп, замісць його здобувати, і навіть як велися переговори з львівськими міщанами, Виговський, військовий писар і довіренний чоловік Хмельницького, умисно намовляв їх, щоб не переговорювали з Бутурлїьим і не піддавалися на царське імя. Так і шведському королеви Хмельницький відписав, що не хотїв пускати Москву в західню Україну, тому не здобував там нічого. Шведський король з своєї сторони наставав на гетьмана старшину, аби зовсім розірвали з Москвою; він остерігав їх, що і московське правительство при своїм самодержавнім устрою „не потерпить у себе вільного народу", не додержить даних обіцянок що до вільностей українських і поневолить козаків. Хмельницький з початку старався впливати на Швецію, щоб не доводила до розриву з Москвою та не зневолювала й його до розриву. Бажаннєм його і старшини було мабуть—зробити Україну нейтральною державою під протекторатом Москви й Швеції, а може й Туреччини, з котрою по своїм підданню під Москву Хмельницький відновив незадовго свої давнї відносини. Але затримати нейтральність між Москвою й Швецією було трудно: обставини змушували вибирати щось одно між ними. Коли Шведам почало щастити на війні й вони захопили всю північну Польщу, Поляки постарали ся розсварити Москву з Шведами: подали надїю цареви, що виберуть його королем польським, і так ціла Польща зєднаеться з Московщиною. Так привели до того, що Москва з Польщею уложила перемире, а розпочала війну з Шведами. Се зараз поправило польські дїла і дуже було еприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну Полякам, не додержує своїх обовязків перед Українцями. Особливо його гнївало, що переговори Москви
250. Герб Хмельницького.
з Поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі—може на шкоду України.
Король польський, довівши до замирення з Москвою, силкувався приєднати до Польщі й Україну. Про се він вів переговори, уживаючи всяких способів і обіцянок: обіцяв уже навіть повну автономію Україні, але Хмельницький на се не піддавався. З Москви наставали на нього, щоб розірвав свої відносини з Швецією, взяв участь у московській війні з Шведами. Але Хмельницький тепер далеко більше дорожив союзом з Шведами ніж союзом з Москвою: московське правительство відкривало все більше свою політику, і Хмельницького дражнили московські претеисіЇ—що хотіли йому з Москви наказувати, як має поступати.
Сердився і на московські заходи коло вкорочення української автономії, на московських воєвод, котрих йому хотіли насилати в українські городи. Все більше прихилився він до гадки, щоб розірвати свої відносини до Москви. Як оповідав Виговський московським боярам (запобігаючи їх ласки собі на будуче), на радї старшинській в осени 1656 р.
Хмельницький, розжалений наріканнями старшини на московські дїла, скричав як божевільний і несамовитий", що нема иньшого виходу, як відступити від Москви й шукати собі иньшої помочи.
З Швецією і з Семигородом Хмельницький укладає в 1656 р. тісний союз: обіцяє Шведам стати з своїм військом проти кождого їх ворога, хоч би й против Москви, і умовляється поділитися землями польськими з Швецією і з Семигородом. З початком 1657 р. розпочато спільними силами України, Семигороду і Шведів рішучу війну з Польщею, против волї московського правительства. Сам Хмельницький одначе був настільки вже хорий, що не пішов в похід: вислав київського полковника Ждановича з трома полками в Галиччину. Разом з тим рушив Юрий Ракочій князь семигородський на Варшаву, щоб там зійтися з шведським військом. Війнася, як би повелася щасливо, мала зробити кінець Польщі, віддати під вдасть козацьку західню Україну і визволити гетьмана з під власти і впливу московського правительства. Але кампанія не удалася: Ракочія Поляки погромили і напустили на нього Татар, так що він мусїв помиритися з Польщею Ждановичу не удалося доказати нїчого важнїйшого, а особливо прикро й небезпечно було, що в війську його прокинувся бунт: козаки, прочувши, що старий гетьман доживає останнї днї, боялися нової завірюхи по його смерти, говорили, що вони не будуть воювати Польщі против царської волї; здибавши в походї московського посла, вони просили його переказати цареви, що против царської волї не підуть Жданович, побачивши такий настрій в війську, скоріш залишив похід і пішов назад.
Хмельницький, без того вже дуже хорий, був незвичайно розжалений сею подією; покликавши перед себе Ждановича, він так схвилювався, що вдарив його паралїч, відібрало йому мову і через шість день він умер, 27 червня 1657 року.
Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, стратила свого довголітнього провідника—одинокого чоловіка, котрий міг покермувати нею, і на місце його дістала недосвідченого півголовка—Юраська Хмельниченка, ще за житя батька вибраного на його місце гетьманом—за для самого його великого імени.
Був то оден з найбільш трагічних моментів в історії України.