Частина перша.
До заснування Київської держави.
1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.
Частина друга
Житє державне.
16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнїйші князї і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.
Частина третя
Доба литовсько-польська.
41. Перехід українських земель під литовських князів.
42. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх.
43. Унїя Польші з Литвою.
44. Нова політика в великім князівстві Литовськім.
45. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни).
46. Проби повстань за помічю московською.
47. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.
48. Початки козаччини.
49. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
50. Початок Січи.
51. Організація козацької верстви.
52. Прилучення східних українських земель до Польщі.
53. Переміни в житю і устрою громадськім.
54. Зміни в господарстві і заселенне східньої України.
55. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
56. Козацькі війни 1590-11. рр.
57. Війна 1596 р.
58. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення.
59. Освітний рух.
60. Брацтва.
61. Унiя.
62. Боротьба з унїею.
Частина четверта
Доба козацька.
63. Козаччина по лубенськім погромі.
64. Устрій козацький.
65. Морські походи.
66. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний.
67. Київ стає центром культурного українського житя.
68. Нова ерархія.
69. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.
70. Незгода з правительством.
71. Українські пляни і війна 1625 р.
72. Війна 1630-го року.
73. Безкоролїве.
74. Сулима і Павлюк.
75. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини.
76. Повстаннє Хмельницького.
77. Боротьба за визволеннє України.
78. Заграничні союзи.
79. Московська зверхність.
80. Між Москвою і Швецією.
81. Гетьманщина.
82. Гадяцька унїя.
83. Боротьба з Москвою.
84. Роздвоеннє України.
85. Замисли Дорошенка.
86. Упадок Дорошенка.
87. Руїна.
88. Згін і нова козаччина на Правобережі.
89. В Гетьманщинi.
90. Старшина і поспільство.
91. Мазепине правлiння.
92. Перед розривом.
93. Шведчина.
94. Погром Мазепи.
95. Орликові заходи.
Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.
96. Обмеження гетьманської управи.
97. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.
98. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол.
99. Друге скасованне гетьманства.
100. Гетьманство Розумовського.
101. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини.
102. Слобідщина.
103. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.
104. Національне жите східньої України.
105. Упадок українського житя в західнїй Україні.
106. Угорська Україна.
107. Правобічна Україна.
108. Гайдамаччина.
109. Коліївщина.
110. Останнє скасованне гетьманства.
111. Руйнованне Сїчи.
112. Кінець Гетьманщини.
Частина шоста
Українське відродження.
113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
114. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії.
115. Початки відродження в західній Україні.
116. Початки відродження в східнїй Українї.
117. Ідеї народности.
118. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство.
119. Галицьке відродженнє і 1848 рік.
120. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр.
121. Новий рух на Україні росийській.
122. Народовство і москвофільство в Галичині.
123. Початки національного житя на Буковинї.
124. Київська громада і указ 1876 р.
125. Українська робота на галицькім грунті.
126. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр.
127. Культурний і національний зріст Австрийської України.
89. Руїна. Дорошенко був так збентежений сим несподіваним крахом, що стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Післав через свого післанця Івана Мазепу поздоровленнє Самойловичу—докорив тільки, що той його так по воєнному трактував, не звернувшися з переговорами. Готов був сам піддатися Самойловичу. Але на той час поспіли післанцї від кошового запорозького Сїрка. Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим її ворогом, покоштувавши московського заслання. Він радив не їхати до Самойловича, не піддаватися, і обіцяв поміч Запорожцїв, що не хотіли коритися Самойловичу. Прийшла також вість, що Собєский має бути вибраний королем в Польщі, а він здавна мав зносини з Дорошенком і радив йому покинути Туреччину й піддатися під протекцію Польщі--більше меньше на тих умовах, яких хотїв. Прийшла також відомість, що Татари йдуть в поміч. Дорошенко рішив боротися далї—та гірка вже була та боротьба! Післав Мазепу в Крим по поміч, а иньших знов післанцїв до візира турецького, скаржачися на хана; просив конче ратувати, бо як ще за місяць-два не прийде поміч, то кине Україну і піде в Туреччину.
Справдї, не було вже як тримати ся, і треба було лати спокій нещасливій УкраїнЇ. Та прийшла татарська орда і з нею Дорошенко став навертати назад правобічні міста живосилом, страхом караючи нещасливий нарід, віддаючи Татарам. Але тільки він завернувся, а Самойлович прислав своє військо знов правобічне побереже відпало від Дорошенка. Самойлович приступив під Чигрин і обложив його. Дорошенко був в останній біді. Козаки тїкали до Самойловича; в Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козаків, та і з тих багато було незадоволених на його турецьку політику. Про Дорошенка оповідали, що сидить в малім замку і в останнїй біді хоче сїсти на бочку з порохом і запаливши її, так з собою покінчити. Та тут прийшли вісти, шо йдуть Турки й Татари в поміч. Самойлович покинув усе й пішов за Днїпро. Дорошенко виратувався, але то йому нічого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нічого, а зайнялися караннєм непослушних на Поділлю і в Браславщинї, і сей прихід їх не тільки що не поміг Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвіявся по сїм їх невдалім виступі ще більше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнійших заходів, щоб взяти в свої руки Правобіччину, і так ще оден рік (1675) пройшов в дрібній війні: то Дорошенко йшов, руйнував оселі, карав людей, примушуючи під свою вдасть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарешті ще проявилися й польські відділи та почали людей змушувати піддаватися Польщі.
Від сих походів і претенсій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну. Уже й перед тим, від терших воєн козацьких, що упадали головно на правобічну Україну, люйшли в великім числї на Заднїпровє; після того як програно було велике повстаннє 1648—9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Дніпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими оселями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертатися назад під вдасть панів, не зносячи воєнної трівоги, що тут загнїздилася й не переставала. Ішли за Днїпро, все далі й далі, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнулося всї пізнїйші десятилїтя: ще збільшилося в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило до крайности.
риднїпрянська Київщина і Браславщина пустіли таки зовсім до решти навіть і з подальших сторін почав нарід сунути за Днїпро. Дорошенко бачив, то як так далї піде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брався на всякі способи, розсилав листи, відмовляв, грозився, стримував силою, казав непускати, навіть розбивав ватаги пересельців та віддавав їх Татарам, щоб налякати і відвернути від сього пересельського руху— не помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви що на Правобережі зісталося дуже мало народу. Тому що на лівобічній Україні під .ту пору зіставалося дуже мало порожніх земель, люди йшли за московську границю, в теперішню Харківщину і ВоронЇжчину.
Дорошенко бачив, що справа його вбита вже безповоротно, але хотів бодай чогось добитися від московського правительства—виторгувати гетьманство в якійсь частині України, і держався до останнього, щоб видерти сю уступку. Дивно і трагічно виглядав сей „останній козак" на своїй Чигринський горі, всіми покинений, серед спустїлого краю, з горсткою своїх наємних козаків „серденят". Але все меньше зіставалося вже духової сили в нїм самим. Самойлович рішучо противився всяким уступкам, і московське правительство стояло також на тім, що єдиним гетьманом на цілу Україну має зістатися Самойлович, а Дорошенко мусить піддатися під його „регімент" (власть). Переговори тяглися, московське правительство хотїло закінчити справу по можности тихо, аби не накликати турецької біди. Дорошенко даремно кликав Турків, щоб його ратували. Сірко, ратуючи свого союзника, виступив з старою запорозькою теорією, що справу треба віддати на рішеннє За порожу—воно має вибирати гетьмана, і воно рішить справу. Дорошенко передав свої клейноти Запорожцям, і Сірко збирався скликати військову раду для вибору гетьмана наново. Але Самойлович, розуміється, сих запорозських претенсій не хотів признавати. Весною 1674 р вислав він за Днїпро чернигівського полковника Борковського, покінчити справу; але Дорошенко не піддався, а Ворковський не відважився здобувати Чигрин. Тодї під осінь вибрався великим походом сам Самойлович з Ромадановським. Дорошенко кликав Турків і Татар—не прийшли. Тодї він рішив піддатися в останнє, не зчинаючи непотрібної усобиці: вийшов з чигринського замку на зустріч передовому полкови, а потім поїхав за Днїпро, зложив клейноти перед військом, і їх передано Самойловичу. Се було в вересні 1676 р. Політична роля Дорошенка скінчилася. Вимовив собі тільки, щоб дали йому спокійно і свобідно дожити віку— але й сього московське правительство не додержало: виписало його в Москву, невважаючи на гіркі жалі Дорошенка і самого Самойловича. Протримали його кілька років в Москві в почеснім арештї, потім післали воєводою в Вятку (1679—82), і вже після того дали йому село Ярополче в Волколамськім повіті, доживати віку, а на Україну так уже більше й ііе пустили.
Знеміг славний Дорошенко, сидячи в неволі, Та й умер з нудьги -остило волочить кайдани!
І забули на Вкраінї славного гетьмана.
Вмер р. 1698, переживши і свого союзника Сірка, що помер 1680 р, і противника Самойловича, що скінчив своє житє р. 1687 на сибирськім засланні.
90. Згін і нова козаччина на Правобережі. Підданнє Дорошенка справа правобічної України не була розвязана Самойлович сподївався бути тепер гетьманом обох сторін Днїпра, та дарма. Туреччина, не підтримавши Дорошенка в час, не хотіла випускати з рук правобічної України. Польща також, і так далї за нещасливу, майже спустілу країну билися й шарпалися сусіди.
Довідавшися про капітуляцію Дорошенка, турецьке правительство на його місце задумало поставити з своєї руки Юрася Хмельни-
280. Петро Дорошенко, сучасна гравюра флямандська.
ченка: під час походу на Україну 1672 р. Турки його забрали до Царгороду і тримали там; тепер султан наказав патріархови зняти з нього чернецтво і з військом післав на Україну як гетьмана. Лїтом 1677 р. турецьке військо прийшло з ним під Чигрин. Там стояла московська залога; Ромадановский з Самойловичом пішли її виручати, тодї Турки відступили. Але на другий рік почали ладитися до нового походу, а від Москви вимагали, аби виріклася Правобічної України. Се дуже стурбувало Москву і московське правительство хотїло справді покинути Правобіччину щоб не напитати біди.
Але Самойлович не хотів на се пристати. Тодї Ромадановскому дано секретне порученнє іти з Самойловичом, як прийдуть Турки, але до війни не доводити, а умовитися з Турками, щоб не ставили там своїх кріпостей, знишити Чигрин і забрати звідти людей. Лїтом 1678 р. Турки прийшли справді й обложили Чигрин; чигринська залога, не знаючи тайної московської інструкції, боронилася завзято, але дістала від Ромадановского наказ вийти відти і знищити замок. Заложивши міни, вийшла, і потім вибух знищив чигринську.
На Україні дуже були з того невдоволені і сильно нарікали на Москву що так легко спустошила і віддала ворогови країну, яку люде піддали під її оборону. Перегнаних з-за Дніпра людей Самойлович хотїв осадити в Слобідській Україні, з тим щоб її передали під його гетьманську вдасть. Але московське правительство на се не пристало, бо ті слобідські українські землї були під властю московських приказів. Тодї Самойлович осадив правобережцїв на степовім пограничу, понад р. Орелею. Сї перегони людей з правого берегу зісталися в народнїй памяти під назвою „Згону". Новий король польський Ян Собеский, вибраний 1676 р., збирався повести з Туреччиною велику війну, щоб відібрати назад Поділе.
Для того Польща відступила Москві Київ на віки, за 200 тис. рублів, і уложила з нею трактат вічної згоди в 1680 роцї та заохочувала до спільної війни з Туреччиною. Але разом з тим велися переговори про мировий трактат Москви з Туреччиною. Московські бояри питалися тодї Самойловича і він радив Полякам не вірити, в союзи з ними не заходити, а помиритися з Туреччиною, але виторгувати від неї землї від Днїпра до Дністра, а бо хоч до Богу. Московське правительство послухало сеї ради, але хан спротивився, і стали на тім, щоб границею прийняти Днїпро, а край між Дніпром і Богом зіставити пустим. Так і списано трактат між Москвою й Туреччиною в 1681 р.; але при затвердженню його в Царгородї вичеркнено сю статю, щоб землі між Днїпром і Богом зіставалися пусті, — бо Туреччина хотіла їх освоїти.
Але се велося їй дуже тяжко. По чигринських походах 1677—8 рр. Турки зіставили правобічну Україну під регіментом Юрася Хмельницького: сподївалися. що славне імя притягне до нього людей, але Юрась крім славного імени нічого взагалі не мав і не спромігся нїчого путьнього зробити в таких трудних обставинах. В 1681 р. Турки забрали його з України, а її віддали.
282. Облога Чигрина 1677 р. (малюнок в лїтописи Величка)
Український літописець Величко оповідає, що Юрась Хмельниченко, потім ще раз був висланий на Україну, після Дуки але скінчив гірко, бо за те що замучив одного богатого немирівського Жида Турки засудили його на смерть в Камінці й задушили. Але се досить сумнівне оповіданнє—з иньших джерел про се нічого не знаємо.
оляки 1683 р. і так його-заходи скінчилися, а по нїм вже Турки не спромоглися на нїякі замітнїйші заходи коло заселення тутешніх країв, хоч пробували й пізнійше щось з тим краєм робити. З більшим успіхом повели заселеннє правобічної України ріжні осадчі з руки польської. Собеский в своїх війнах з Туреччиною хотів мати поміч козацьку і ріжні ватажки з його поручення збирали козаків. Були козаки і в поході Собєского 1683 року, як він ходив ратувати Відень від Турків, служили йому добру службу, і він заходився заселити полудневу Київщину- ріжним народом, щоб мати з нього козацьку службу. Універсалом 1684 р. Собєский призначив на козацькі осади землї на полуднє від Роси, обіцюючи всякі права і свободи, і се потім потвердив і сойм (1685). Тодї зайнялися скликуваннєм людей свої люде, що прийняли титули полковників тутешніх полків: Іскра в Корсуні Самусь в Богуславі, Абазин на Побожу, а Семен Гурко, прозваний Палїєм—найбільш славний між ними, зайняв Хвастівщину, між Росею і тодїшнєю границею Гетьманщини.
До них народ повалив валом і з правого берегу—з Полїся, з Волини, з Поділя, на тутешні слободи, і з лївобічних полків, особливо з сусідніх полудневих Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Як перед тим валом валив нарід з правого боку на лівий, так тепер ішов назад, так що застави на них ставили і силоміць перепиняли, і не могли стримати.
Саме тодї старшина в лївобічній Украінї. скориставши з попереднього припливу селянських осадників, починала заводити всякі податки і панщину на селян, тіснила їх в землях; то ж тепер на поклики Палія й иньших полковників на вільні землі посунула їх сила силенна. За яких три-чотири роки зявилася знову значна людність козача і значне козаче військо на Правобережу. Воно було на руку Собескому в його війнах з Туреччиною; але під Польщею жити не хотіло, і вже з 1688 р. починає Палій з иньшими полковниками заходитися коло того, щоб приєднати сі відновлені правобічні полки до лівобічної Гетьманщини.