Uahistory.kiev.ua

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

 

Пам'яті СОФІЇ БОРЩАКОВОЇ,
що була душею цієї книжки,
вдячні автори

ЩАБЛІ КАР'ЄРИ.

 

Україна, Мазепа! Два слова, повні споминів для всіх, що задумуються над історією Східної Європи. Багато менше промовляють вони до уяви загалу на Заході Європи. Україна для більшості - це мрячний, хоч і привабливий образ, мрійлива літня ніч, з низьким похмурим небом, де розсіяні великі, ясні зорі, якийсь невиразний малюнок, на який чужинцеві важко наложити рамки часу та простору.

У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії залишився легендовим героєм, такою самою нереальною появою, як і країна, що його видала: вродливий юнак, напівголий, прив'язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільному розгоні, цькований маревом, через степову тирсу назустріч таємному призначенню. Чи Мазепа є тут плодом уяви, маревом? Навіть і цим ні, а тільки динамічним жестом. А проте, до якої легенди зростає така пригода! Україна була тоді заборолом християнства проти татар і бусурманів, її вольні сини, козаки, були останніми лицарями, закоханими в мріях і воєнних пригодах, що нестримно й невпинно перемірювали верхом простір Оттоманської імперії, визволювали невільників і стримували турецькі наїзди. На своїх легких чайках вони глузували собі із тяжких галер і, шугнувши стрілою через Чорне море, появлялися неждано на берегах Константинополя. Українське козацтво було визнане державами - приймало в себе послів від цесаря, від французьких і шведських королів.

У добі, від якої починається наше оповідання, приблизно від 1650 р., Україна із буйної, плодючої країни перемінилася в пустелю. Воєнна хуртовина зруйнувала її, зрівняла з землею сотні міст і сіл, винищила населення. Скрізь горіли костри... догорали... Український народ визнав над собою суверенність польського короля. Це панування сподівався він перенести легко, бо козаки були в той час єдиною силою, що могла охоронити польську державу перед наїздами турків і татарів. Польські королі, може, були б пішли на уступки, якби могли були вести самостійно політику. Та вони мали за собою свою шляхту, хапку на плодючі землі багатої України і римську церкву, що відмовляла козакам права залишатись вірними православній вірі. Коли податкові драчки шляхтичів переходили межі і коли релігійні переслідування ставали нестерпні, тоді український народ бунтувався проти шляхти, а за ним появлялися костри, на яких гинули провідники поневоленого народу - найкращий квіт козацького лицарства.

Два роки раніше один із таких героїв Богдан Хмельницький підняв усе козацтво, селян, шляхту й духовенство проти шляхетського гніту. Польща стояла вже над пропастю. Козаки розбили королівське військо під Жовтими Водами, а під Корсунем Хмельницький узяв у полон Миколу Потоцького, переможця з-під Кумейок і Боравиці.

Хмельницький рушив на Волинь і Галичину, а після облоги Львова посунувся аж під Замостя та сеймові накинув вибір короля, брата Владислава IV, що був єзуїтом і кардиналом.

Проте не використав як слід своєї перемоги і не переслідував Польщі сам. Договір, підписаний ним у 1649 р., признавав у дійсності козацьку Україну як автономну державу під далекою суверенністю свого давнішого противника. Сам Хмельницький задовольнився становищем гетьмана.

Перемога ця не рішила справи. У 1651 р. війна почалася наново. Хмельницький, зраджений татарами, своїми союзниками, зазнав рішучої невдачі в битві під Жванцем. Побитий, самотній гетьман мусив шукати допомоги у природної опікунки всіх православних-Москви, якої суверенність визнав згодом у переяславськім договорі. У замазаній історичній картині тієї метушливої доби можна добачити кілька широких, простих ліній. Україна між зростаючою силою Москви та несупокійною Польщею змагала - повторимо тут славні слова Вольтера - завсіди до вольности: Богдан Хмельницький пробував скинути із себе шляхетське ярмо, але не міг визволитися від впливів Москви. Мазепа, що жив усе життя ідеєю визволення свого краю та народу, остаточно таки підняв зброю проти Росії. Хмельницький і Мазепа - у цих двох іменах з'ясована вся новіша історія України.

Мазепа вродився в Мазепинцях, на шляхетськім хуторі Київщини, недалеко Білої Церкви, який польський король Зігмунд-Август надав у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів.

Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж із великої української рідні Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана.

Дата народин Мазепи непевна; догадуємося, що це приблизно 1640 рік.

Щодо його дитячих літ, то теж мусимо задовольнитися здогадами. Зате уявою можемо легко змалювати собі ту наскрізь епічну атмосферу, в якій він зростав у добі невпинних боїв козаків із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися їздити верхи, володіти шаблюкою та засвоїти собі всі ті військові вправи, які, напевно, вабили нащадка козаків. А при цьому він не занедбував своєї освіти. Адже належав до інтелігентної рідні, де наука була завсіди в пошані. Вплив його мами, Марії, що була жінкою освіченою, сміливою й свідомою патріоткою, заважив на ньому, й був це єдиний вплив, до якого признавалася така таємна й незбагнена індивідуальність. Мати вислала його на студії до Києва, де тодішні школи були славні на весь європейський Схід. Вчили там професори, що кінчали свої студії на Заході, а заснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колегії "Ля Флеш", звідки запозичив методи навчання.

Мазепа студіює три роки риторику та латину. Цицерон, Тит, Лівій і Тацит стають його улюбленими авторами і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилинах дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчості.

Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна-Казимира. Молодець умів з'єднати собі короля миттю. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старості зберіг тайну привабливості; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, а навіть духовні не вміли боронитися перед його дивною силою полонювати серця.

Ян-Казимир, син Зігмунда III та Констанції австрійської, провів усю свою молодість у боях проти Франції під іспанським прапором. Коли попав у полон, його зачинили на приказ Рішельє у Венсенському замку, звідкіля випустили нелегко, аж після' настирливих прохань його брата польського короля Владислава IV. У 1643 р. він надягнув на себе чернечу рясу, пробув рік в Італії як єзуїт, а чотири роки пізніше став кардиналом. Після смерті брата його покликали на польський престол і він оженився зі своєю братовою, Маріею-Людвикою Гонзага, до якої колись зітхав так ніжно на французькім дворі нещасний Сен-Марс (фаворит Людовика XIII, згинув на ешафоті, бо конспірував проти Рішельє).

Новий польський король був у надто близьких взаєминах із західною цивілізацією, щоб не піддержувати з нею надалі зв'язків із практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони доповнювали свою освіту. Мазепа попав також між цих вибранців. Він оглянув Німеччину, Францію та Італію, спрагнений так само, як пізніше Петро Великий, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і вернувся з чужини як людина світового знання та оглади.

У 1659 р. бачимо його на дворі Яна-Казимира у більших ласках, ніж коли-небудь. Тим часом події міжнародної політики надали небавом зовсім інший напрям його бурхливій долі.

Згода України з Польщею не тривала довго. Ще раз справдилася відома козацька приповідка: "Доки Дніпро тече..."

Шляхта не могла зректися своїх ілюзій, і між давніми противниками вибухнула нова війна. Цим разом Україна, що мусила наблизитися до молодої православної Москви, не мала щастя. Тоді Ян-Казимир опинився в поважних клопотах: Польща мала з усіх боків ворогів, на неї наступала Швеція, Бранденбург, ТрансильванІя, Москва та Україна, а навіть одна частина збунтованих польських магнатів звернулася проти неї. Ян-Казимир бачив уже свій кінець. Мазепа помагав йому всіма силами. Король доручав йому кілька разів нелегкі дипломатичні місії на Україні, й він умів завсіди виконати їх удатно.

Але Мазепа був українцем, і польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його успіхів.

У 1661 р. Польща зазнала нової фронди (* Бунт франц. шляхти проти Анни австрійської, себто: бунт шляхти). Магнати, збунтовані проти королівської влади, створили, як це було в них у звичаю, нову Конфедерацію. Під час одної із своїх подорожей Мазепа мав нагоду ствердити підлу поведінку одного із шляхтичів, Пасека, що був королівським прибічником.

Пасек, паливода із письменницьким хистом" фанатичний, брутальний і жорстокий, дивним жартом долі обезсмертив своє немилосердне перо саме завдяки тому Мазепі, якого він хотів знеславити на віки вічні.

Ян-Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій умів викрутитися і присягнув досмертну помсту Мазепі. Оба вони зустрілися рік пізніше в королівських передпокоях. Пасек, п'яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, щоб могли бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак, і Ян-Казимир, людина слабої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека. Цей гуляка, що мав на совісті не одне темне дільце, мав - як це не дивно! - добре перо. Він залишив по собі "Спомини", які належать до найживіших творів польської літератури, написані з диявольським темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпади. Легко зрозуміти, що він хотів добре відплатитися Мазепі за підозріння, кинуте на його чесність, за яке він міг відпокутувати в'язницею.

Тому-то Пасек вигадав у своїх "Споминах" славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю пластикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю ефективною романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав любку-жінку визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, казав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: "Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?"

Хоча ця вся вигадка була неймовірна,- і ледве чи треба доказувати, що в дійсності така подія неможлива,- люди чомусь не ставились до неї скептично. Пасек, вийшовши із дуже реального та автентичного факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва, хотів вкрити свого ворога тавром ганьби. Але придумана ним історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики - Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст - покористувалися нею і звеличали її героя, що зріс До величини символу. Чи Едгар Кіне не порівняв раз нещасливої Франції до замученого Мазепи, перед ^ким простягалася славна майбутність?

Та вернімся до історичних фактів.

Мазепа віддалився від Польщі не з приводу якоїсь жінки. Його суперечка з Пасеком була для нього доказом, що він не може числити на дружбу Яна-Казимира, дарма, що цей уважав його своїм довіреним; це вразило його горду душу.

Невдача пригадала йому рідний край. Він зрозумів тоді, що Україна - це досить широке поле для його діяльності, для його могутнього темпераменту і для його мрій - спрагнених влади та володіння.

Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почування, досі невиразні.

У 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України.

Ян-Казимир перейшов удруге Дніпро і йшов війною на Україну. Мазепа належав до його дружини. Коли двір польського короля зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його і поїхав на хутір свого батька до Мазепинець.

Саме тоді на Україну споглядали заздрим оком три могутні суперники: Варшава, Москва й Константинопіль. Кожна з цих держав мала там свою партію і свого гетьмана. Найславніший був Петро Дорошенко, що мріяв з'єднати Україну, що була під Польщею, в одну державу під номінальною опікою султана. Цей дужий й суворий вояка належить до ряду великих українських патріотів, обезсмертнених народними піснями. І на Заході знали цього страшного козака; французькі "La Gazette" та "Le Mercure" оповідали подрібно, як Дорошенко, союзник турків, перемінив Польщу в пустиню; його портрети продавали в Парижі, Лондоні та Гамбурзі...

До нього прийшов Мазепа. Ведений певним інстинктом і маючи вже деякий досвід, придбаний на польськім дворі, пильний, зручний, елегантний та освічений, він зробив негайно кар'єру: спершу призначили його комендантом гетьманської гвардії, а хутко потім дійшов він до почести генерального писаря, себто провідника всієї дипломатії у козацькій державі.

У тій добі свого життя він переходить чимало любовних пригод; знаємо, що в своїй молодості, повній розквіту та перемог, мав він довкола себе чимало гарних жінок, яких імення до нас не дійшли. Із матеріальних оглядів жениться він із багатою вдовою, яка хутко після цього сходить із світа, залишаючи йому велике майно. .

Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг прегарно розвинути свій незрівняний вроджений дипломатичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Європою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором. Сам Людовик XIV пробував нав'язати зносини з Дорошенком через свого варшавського амбасадора на те, щоб дістати від нього допомогу-корпус для боротьби проти цісарської армії.

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

Всі землі на правім березі Дніпра заявились за прапором Дорошенка; Лівобережжя визнало Москву, якої представником був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику Козацьку Державу, що охопила би землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674 р. і вперше зустрівся із московськими боярами.

Україна переживала тоді страшні дні: турки, поляки, татари і москалі йшли війною на її землі. Південні та західні землі, колись такі багаті та родючі, перемінились у пустиню. Тодішній літописець, Величко, так описує цей стан із сумом: "Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів; в їхніх гордих колись мурах ховаються нині тільки вужі та ящірки... Поля пусті. ліси, озера та очерети вкриває мох.." На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів...".

Не один патріот разом із кобзарями плакав над руїною рідного краю, знав причину лиха, бачив домашні чвари, чужинців, що постійно встрявали у внутрішню політику, та найкращі рідні сили розсіяні. Мазепа, може, терпів більш як інші від цих страшних національних гріхів, бо сам був у центрі справ і міг зблизька бачити невблаганні наслідки помилок. Його особиста амбіція, зміцнена новими успіхами, казала йому бажати здійснення одної, могутньої та незалежної України під його проводом.

Не робимо тут здогадів, а основуємось на документі, збереженім у московських архівах, "думі", яку сам він склав приблизно у тому часі:

Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть.
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати.
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель у правує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає.
Жалься, Боже, України,
Що не в купі має сини:
Оден живе із погани,
Кличе сюди отамани.
Ідем матку рятувати,
Не дамо їй погибати!
Другий ляхам за грош служить,
По Україні і той тужить;
Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Кгди аж по Дніпр туркам дали:
Все фортель щоб заслабіла
І аж вконець сил не міла.
Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує.
Той на матку нарікає

І недолю проклинає:Ліпше було б не родити,
Нежлі в таких бідах жити.
Од всіх сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
А не слушной учтивости;Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Чом ти синів не учила.
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати.
Я сим, бідний, не здолаю,
Хіба тілко заволаю:Гей, панове - єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство - полковники.
Без жадної політики
Озметеся всі за руки -
Не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити.
Самопали набивайте!
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте.
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права.

Rambler's Top100