Uahistory.kiev.ua

 

І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

 

ПРИМІТКИ.

Ми хотіли зробити цю книжку живою, але нема в ній ні одної подробиці, яка не була би основана на якомусь документі або точно перевіреному тексті. Ми нічого не видумували, і коли читач хотів би переглянути використані тут джерела, побачить, що це не уявлене оповідання та, що змальовуючи образ одної з найбільше незвичайних епопей, яку знала Європа, ми не хотіли стримуватись від загальних висновків і роз'яснення подій.

Треба би хіба цілого тому на те, щоби списати повну бібліографію джерел до Мазепи. Тут хочемо обмежитися до неповного схематичного огляду. На першому місці згадаймо джерела першорядної ваги - дві хроніки: одну Величка (1620 до 1700), видану від 1848-1864, і другу анонімну, відому Історію Руссов, написану приблизно 1770 р., а видану в 1864. Ми переглянули теж меморіали, справоздання і метелики про похід Карла XII на Україну німецькою, французькою, шведською і голландською мовами, як і різні часописи тодішньої доби "Gazettes" і "Mercures"; їхні інформації, широкі та точні. заслуговують після перевірки часто на увагу.

Що торкається документів сучасників, які були у зв'язках ближчих або дальших з дієвими особами тієї драми, то слід згадати:

Спомини тайного французького агента Невіля {1698),.
спомини Пасека,
спомини генерала Патріка Гордона, шотландця на службі Петра (1849-1859).
спомини перекладчика Карла XII в Бендерах, грека Амера (видані в 1905),
спомини данського міністра при Петрі І Юста Юеля (данською мовою, 1893)"
спомини маркіза де Бонака, французького амбасадора при Карлі XII (1756) i англійського амбасадора при Петрі лорда Вітворта (1758),
посмертні спомини князя Максиміліяна Емануеля Віртемберзького, що згинув під Полтавою (1730),
посмертний щоденник шамбеляна Карла XII Адлерфельда, вбитого під Полтавою (1748).

Дуже точні звістки находимо в історії Карла XII (1742) пастора Нордберга, королівського сповідника, що брав участь у всіх великих подіях під час походу на Україну. Цей основний твір великої історичної вартості Вольтер оцінив зовсім несправедливо з дуже легкої руки кажучи, що це "твір дуже зле перетравлений і дуже зле написаний". Полишаючи на боці форму, твір Нордберга має основне значення щодо фактів.

Вольтер з таким самим гнівом і однобічно скритикував немилосердно теж другий цікавий твір із дуже важними документами "Подорожі" Де ля Метре (1723). Автор тих споминів, французький протестант і великий мандрівник, перебував у Бендерах і Константинополі саме під час останньої дії Мазепиного життя.

У московських архівах знаходяться про цю добу неоцінені документи, з яких більшість видав в 1858 р. Бантиш-Каменський. Текст дуже важного меморіалу Орлика видрукувала у 1862 р. українська "Основа" у Петербурзі.

"Мазепа" нашого великого історика Костомарова складений на підставі нових документів, віднайдених у московських архівах уже після появи Бантиш-Каменського.

Про смерть Мазепи читали ми цікавий текст, знайдений в архівах у Стокгольмі Н. Молчановським у 1903 р. Та сама тема є предметом книжки молдаво-волоських хронік майора М. Кагальніцеану (Ясси, 1845). Визначний шведський славіст, Альфред Єнзен, видав

у 1909 р. збірку першорядних документів зі стокгольмських архівів про зв'язки мазепинців зі Швецією. Сюди належить теж єдине у світі видавництво Karolinka Krigares Dagbocker у Люнді в Швеції, яке від довгих літ видає рівномірно спомини, меморіали і матеріали про каролінців, товаришів Карла XII, що були з ним на Україні. Також Ернст Карльсон видав різні матеріали про них у стокгольмській Historiska Handlingar.

Шведські документи зібрав та інтелігентно використав шведський історик Фріксель у своїй "Історії життя Карла XII".

Михайло Грушевський не дійшов іще у своїй Історії України до доби Мазепи, але в окремій студії з 1909 р. торкнувся справи союзу Мазепи з Карлом XII.

Один із авторів цієї книжки І. Борщах робив розшуки у даному напрямку в архівах у Відні, Парижі та Лондоні. Він мав нагоду теж використати архіви французького міністерства закордонних справ і джерело першорядної ваги "Діярій" Орлика. Крім цього, використав він такі свої друковані праці: "Вольтер і Україна", "Північна війна і французька дипломатія", "Мазепа і тодішня французька преса". "Гетьман Орлик і Франція", "Дедукція прав України", (у випусках Київської Академії Наук і Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові) і "Пилип Орлик" (В-во "Червона Калина").

ІВАН МАЗЕПА
В ОБ'ЄКТИВНОМУ І СУБ'ЄКТИВНОМУ СВІТЛІ

Спершу, поки зайде мова про трактування й оцінки, зупинимось на фактах, на тому, що в усій цій історії стоїть поза сумнівом.

Отже, факти такі. Йдеться про монарха - виборного гетьмана Української козацької держави. Монарх був українцем, одержав добру освіту: навчавсь у Киево-Могилянській колегії, потім - у Єзуїтській колегії у Варшаві, після чого, в 1656-1659 роках, побував у Німеччині, Італії, Франції й Нідерландах. Добре володів польською, німецькою, російською та італійською мовами, блискуче - латиною.

Не можна заперечити і той факт, що після Богдана Хмельницького Іван Мазепа тримав гетьманську булаву найдовше - понад двадцять років. Якщо врахувати, що його гетьманування сливе повністю припало на правління одного з найлютіших ворогів його батьківщини, Петра І, виснуймо з цього факту ще один, - з Мазепи був мудрий і зручний політик. Як відзначив професор Олександр Оглоблин, Іван Мазепа прагнув до об'єднання або принаймні консолідації українських земель - Гетьманщини, Правобережжя, Запорожжя і, по змозі, Слобожанщини та Ханської України - в складі єдиної Української держави під гетьманським регіментом. Прагнув він і до встановлення міцної автократичної влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Це - точне узагальнення його політики.

Характеризуючи особисті політичні здібності Івана Мазепи, пригадаймо перші кроки гетьмана. Потрапивши 1689 року до Москви в найнапруженіший момент двірцевої боротьби в ролі поплічника в переможнім поході на Крим, але вже приреченого князя Голіцина, гетьман за лічені дні не лише бездоганно проаналізував ситуацію, не лише змінив політичну орієнтацію, від чого так багато залежало в Україні, а й встиг зійтись із новим володарем, що тільки-но входив у силу! Як підкреслив Ілько Борщак у розвідці 1933 року, видрукуваній у "Записках наукового товариства ім. Шевченка", Мазепа "міг говорити з кожним мовою свойого розмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон уважав ще в XVІ віці за першу прикмету великої людини".

Ще ніхто не заперечував, що після тривалого лихоліття Великої Руїни, як назвали історики добу по Богданові Хмельницькому, мазепинська доба вирізняється бурхливим піднесенням промисловості й культури. Для цього відповідні якості знову-таки повинен був мати сам Іван Мазепа. Отже, французький дипломат Жан Балюз, що відвідав його в Батурині 1704 року, розповідав: "Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як він розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших... Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки".

Мистецтвознавець Володимир Січинський, котрий у своїй присвяченій Мазепі книжці (Філадельфія, 1951) зацитував це місце двічі, коментує його так. Усі згадані колекції й гетьманське майно російське військо 1709 року спалило й знищило чи пограбувало. Принаймні жодні реєстри цього майна не відомі. Якщо француз, побувавши

в найбільших європейських осередках, висловлюється з таким захопленням, - очевидно, Мазепині збірки справді були особливо цінні. Вираз "збірка зброї" однак розуміти в буквальному сенсі не варто. У ті часи володарям личило мати передусім збірки зброї, і так називали кожну збірку старовини, якою володіли тодішні можновладці. Немає сумніву, що гетьманові належали, перебували в його посіданні й інші коштовні пам'ятки. Скажімо, 1701 року він придбав Пересопницьку Євангелію середини XVI ст., яку згодом подарував до кафедральної церкви в Переяславі (тепер у рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УРСР). Що ж до самої збірки зброї, то з неї відома лише шабля, виготовлена 1662 року, з його йменням. Вона зберігалась у музеї Василя Тарновського в Чернігові, і ще в середині 1970-х років фото Тарновського з цією шаблею в руках можна було побачити в його онуки в Москві.

Автор монографії "Доба Мазепи", яка друкувалась із номера в номер у журналі "Самостійна Україна", Степан Килимник констатував, що на українську освіту, будівництво та церкву Мазепа витрачав багатства, що залишилися після гетьмана Івана Самойловича, максимум засобів Державної Скарбниці й свої необмежені матеріальні засоби (1952, ч. /, с. 13). Реєстр будівель Мазепиної фундації справді вражає. Тут і закінчення церкви Мгарського монастиря коло Лубен, що започаткував А Самойлович, і Богоявленська церква при київському Братському монастирі, і Миколаївський військовий собор та Феодосіївська церква на Печерську, і церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерської лаври, і п'ятибанні собори в Ніжині, Новгород-Сіверському й Прилуках, і церква Вознесенського монастиря в Переяславі, і Миколаївський монастир у Батурині, й багато, багато інших споруд.

Відразу після смерті Мазепи Карл XII призначив комісію для розгляду справи про його спадщину. Акти бендерської комісії опублікував 1938 року академік Михайло Возняк у відомому двотомнику "Мазепа" Українського наукового інституту у Варшаві. Серед матеріалів - реєстр особистих видатків гетьмана протягом останніх 12 років його життя, що склала з пам'яті старшина. Ось лише деякі з пунктів: позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів, мур довкола, Києво-Печерської лаври і церков у ній - мільйон, великий дзвін і дзвіниця в монастирі 73000 золотих, позолочення бані митрополичого собору в Києві - 5000 дукатів, віднова його 50000 золотих, церква Київської колегії з гімназіями - понад 200000 золотих і так далі.

Фіксуючи ці "позитиви" в діяльності ясновельможного, не забудьмо однак і менш приємних обставин доби, сином якої він був. Не забудьмо, що протягом двадцяти років Мазепиного гетьманування його політика в усьому щонайкраще відповідала інтересам російського царя. Збереглися численні скарги різних міст Гетьманщини на утиски й кривди з боку старшини й духовних осіб. Що ж до селянства, то воно, за словами О. Оглоблина, "переживало процес дальшого збільшення "підданських" повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси" (Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960.- С. 94). Було б прикро, якби суспільна історична думка, що відроджується в Україні в нових політичних умовах, звелася лише до переміни знаків (плюса на мінус і мінуса на плюс) замість прагнути об'єктивного, автентичного, безпартійного перегляду матеріалу.

Отже, переходимо до останнього важливого ФАКТУ- до несподіваного для Петра І й для маси української людності переходу Мазепи на бік шведського короля Карла. Могутній всеукраїнський монарх, ледве не диктатор, людина, що з банальної точки зору була вже і стара, і мала все. Чого, мовляв, йому бракувало...

Реакція центру була різко негативна. 5 листопада 1708 року цар Петро писав Меншикову: "А Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад зжечь весь". Цей наказ виконано сумлінно. В "Описі" Григорія Покаса (1751) читаємо: "Князь Меншиков з великоросійським войском город Батурин [...] і жителей тамошних [...] з женами і дітьми їх достал [...] а народ увесь даже до ссущих (немовлят.- С. Б.) виколол і вирубил, з коїх кров дорогами і улицами в Сейм ріку лилась будто как обикновенно на кола млиновиї вода іде, при том же і церквей Божествених не пощажено [,..]".

Джерел для дослідження життя й діяльності українського гетьмана безліч. Лише його універсалів на землеволодіння проф. О. Оглобин нараховує близько 1000. Численні й прецікаві документи розпорошено в російських і західноєвропейських архівах та газетних сховищах. Тут звіти, щоденники й спогади дипломатів із різних країн, рясні вістки західноєвропейської преси (аж до Англії), які зібрав Теодор Мацьків, записки шведських очевидців та офіційних історіографів, передусім Г. Нордберга та Г. Адлерфельда, що розпочала мазепинську історіографію, а також численних їхніх наступників. Ці матеріали ретельно визбирували й публікували такі українські вчені, як Дмитро Бантиш-Каменський, Осип Бодянський, Никандр Мовчанівський, Степан Томашівський, Ілько Борщак, Борис Крупницький, Богдан Кентржинський, Орест Субтельний. Яскрава особистість гетьмана Мазепи притягала увагу письменників Даніеля Дефо, Вольтера, Байрона, Пушкіна, Віктора Гюго, з українських авторів-Данила Мордовця й Володимира Сосюру, поему якого вперше опублікував журнал "Київ".

 

І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

В українській мазепіані чільне місце займає праця Миколи Костомарова (1817-1886) "Мазепа й мазепинці". Як відзначив Г. Мацьків, "досліджуючи минуле України,

Костомаров звернув головну увагу на козацьку добу, в якій, на його думку, найяскравіше виявилися творчі сили українського народу. Всупереч офіціальній російській історіографії, він підкреслював, органічний зв'язок козацької доби через литовсько-польський період із Києвом". Але Костомаров був не лише історик, а й політик, один з чільних, як пам'ятаємо, кирило-мефодіївців. Треба зважати й на те, що працював він все-таки не у вільному світі, а в умовах царизму. Після всіх історичних перетурбацій, у яких вчений так чи інакше брав участь і зупинятись на яких тут не місце, він провів у своїй праці думку, що український народ не можна підозрювати в зрадництві, мовляв, зрадником був один тільки Мазепа. Такий тактичний хід Костомарова зрозумілий, але він применшує роль його праці.

Вперше апологетизував Мазепу недооцінений у нас вчений-славіст консервативного напрямку Федір Уманець (1841-1917). Вперше на Україні він показав, що Мазепа був український патріот і перейшов на шведський бік не заради особистого, а для поліпшення долі України.

Прецікаві джерельні розвідки увійшли до згаданого вже варшавського двотомника 1938-1939 років. Це праці Д. Дорошенка, В. Біднова, Я. Токаржевського-Карашевича, Б. Крупницького, М. Возняка, Я. Січинського, О. Лотоцького, М. Андрусяка й молодого тоді О. Пріцака. На пильну увагу заслуговують німецькомовна монографія Б. Крупницького (1942), шведськомовна - Б. Кентржинського (1962) та вже цитовані українськомовні праці О. Оглоблина (1960), Т. Мацьківа (1988).

Офіційна українська радянська історіографія, продовжуючи лінію російської великодержавної й монархічної історичної літератури, протягом десятиріч паплюжила діяльність українського гетьмана й саму його особу. Нових документів і спостережень введено до наукового обігу, на жаль, дуже мало. Хорошою заявкою на нову працю про Мазепу стали публікації Василя Марочкіна.

З науково-популярної літератури, присвяченої Мазепі, треба назвати дві - англомовну книжку Клеренса Меннінга (1957) та французькомовну - Ілька Борщака й Рене Мартеля (1931), відразу видану і в українському перекладі Михайла Рудницького.

Ілько Борщах (1892-1959) виїхав 1919 року до Парижа як член делегації УНР на мирну конференцію. Залишившись у Франції, він присвятив себе вивченню історії мазепинців, зробивши архівні епохальні відкриття. Зокрема знайшов і простудіював папери Григора Орлика - генерал-поручника Людовика XV, щоденник його батька, гетьмана Пилипа, "Вивід прав України", бендерську конституцію 1710 року, нотатки Вольтера. У 1926-1929 роках І. Борщак видавав радянофільську газету "Українські вісті", у 1949-1953-журнал "Україна" (вийшло 10 зшитків), у 1939-1957 - викладав у "Національній школі живих східних мов у Парижі".

Французький історик і публіцист Рене Мартель був лише на рік молодший за Борщака. Він лишив низку праць, присвячених Україні,- "Українське питання" (1927), "Франція й Польща" (1931), "Національна політика більшовиків на Україні" (1934), "Підкарпатська Русь" (1935), разом із Софією Борщак переклав французькою мовою Шевченкову поему "Іван Гус" (1930).

Праця І. Борщака й Р. Мартеля та поема В. Сосюри можуть дати добрий початок для знайомства з діяльністю великого українського гетьмана.

Очевидячки читачеві було б цікаво знати, коли, за яких обставин і як саме творилася книжка, нове видання якої він зараз тримає в руках. Тут варто заглибитися, по-перше, тому, що це - цікава історія, а по-друге, тому, що розповів її безпосередньо один із авторів, сам Ілько Борщак, рецензуючи в своєму журналі "Україна" (Париж, 1950. Кн. 4) книжку Б. Крупницького, він вирішив прореагувати на застереження, мовляв, книжка Борщака й Мартеля "знаменита" під літературним оглядом, але "малоцінна" з погляду наукового. Ілько Борщак погодився з цією оцінкою, пояснюючи, що йдеться про популярний на Заході, зокрема у Франції, жанр "романізованого життєпису" й при цій нагоді розповів історію видання.

"Десь у 1929 р. один видатний французький критик, що кермував і кермує досі великим столітнім видавництвом, а також редагує великий паризький журнал, запропонував нам написати "Життєпис Мазепи" для його збірки "Романізованих життєписів". Спокуса була досить велика, щоб відмовитись, і впродовж літа 1930 р. книжка була написана, (Очевидячки за зміст і форму відповідає автор цих рядків; наш співробітник француз зробив тільки остаточну редакцію мови).

Взимку 1930 року я надіслав рукопис редакторові збірки. Не проминуло й тижня, як я одержав від нього вельми прихильного листа, в якому редактор згори згоджувався взяти до друку книжку, але "задля більшого її успіху в читачів та задля того, щоб книжка не відрізнялася разючо від інших книжок збірки", він пропонував "деякі незначні зміни". ... Бодай деякі з цих "змін" варто тут для цікавости подати. ... Говорячи про часи "Руїни", ми подали "Думу" Мазепи "Всі покою щиро прагнуть...", кажучи, що хоч "Дума" ця пізнішого походження, але "можна припустити, що такі ідеї кружляли вже в молодого Мазепи. Нехай читач розгорне "Vie de Mazeppa", й він побачить, як редактор збірки переробив нашу думку. Задля такого ж "ефекту" Пасек зробився "могутнім вельможею". Мазепа рятував Яна-Казиміра, Львів був здобутий Хмельницьким, Павло Алепський зробився "сучасником" Мазепи ....

Покійна моя дружина, мій французький співробітник і д-р В. Панейко радили мені погодитися на "зміни", бо ледве чи буде інша нагода спопуляризувати постать Мазепи на Заході тощо. Я згодився.

Треба визнати, що в розумінні "ефекту" мій цензор мав цілковиту рацію. В моєму архіві є 60 рецензій лише паризьких газет і журналів (майже всі прихильні), в архіві видавництва - їх до 150 (більшість походить з провінції). Як і казав мій цензор, жодний француз не зауважив його "змін". Тому, - додамо ми, - що нема у Франції нікого, хто знайомився б з Мазепою за першорядними джерелами. ...

До слова, українське видання цієї книжки вийшло не з моєї ініціативи. На скитальщині мусять бути ще особи, що могли б засвідчити, як я не хотів видавати "Життєпис Мазепи" українською мовою. І знову, як мої паризькі радники 1930 р., львов'яни вдалися до мого "патріотизму" і т. ін.

Все ж таки в українському виданні я встиг випустити передмову й деякі "зміни" мого французького редактора, зрештою, дуже милої людини й мого приятеля. Він і досі певний, що мав рацію; тому, коли в нас про це іноді починаються розмови, він весело відповідає:

- Переможця не судять, а "Життєпис Мазепи" під видавничим оглядом була повна перемога!.."

Сергій БІЛОКІНЬ

Rambler's Top100