Чимало жителів села Золотолин Костопільського району, особливо юнаків, у роки війни брали участь у боротьбі з німецькими загарбниками в загонах УПА. Мені ж, на той час чотирнадцятирічному хлопчакові, теж дуже хотілося допомогти своїй страдальниці - Україні, яку шматували з усіх боків. Неодноразово доводилось виконувати різні доручення побратимів як зв'язківцеві. Старався все робити якомога краще.
Звичайно, роки стирають у пам'яті різні подробиці. Однак окремі події вкарбувались так, що над ними, здається, не підвладний і час.
Це було в березні 1943 року. Група вояків УПА надумала наскочити на німецьку комендатуру в Степані, яка чинила .наругу над населенням. Збір загону повстанців назначили в Золотолині. Мені та ще кільком зв'язківцям доручили повідомити тих, хто запрошувався до походу.
Коли зібралося близько двох десятків озброєних вояків, з настанням темряви вирушили в Степань. Комендатура розміщалася в будинку на проміжку між млином і нинішньою Степанською НСШ. Повстанці тихенько підійшли до її приміщення, взяли під приціл вхідні двері та вікна. Почекали — вартового не видно. Через мить у вікна полетіли гранати. Вибухи, шалена стрілянина розбудили селище.
Услід за вибухами гранат українські вояки увірвалися в приміщення, освітили його саморобними факелами. На підлозі лежало кілька убитих німців. А де ж ті, що залишилися живими? Повстанець із Золотолина Іван Гнатович Дідух (псевдо «Моряк») відразу здогадався, що через лаз у стелі вони сховались на горищі. Він почав підніматися по драбині, і тільки скрипнув люком, як німці почали стріляти. На щастя, кулі обминули повстанця. Скільки ворогів схова-лось на горищі? Як їх звідти вибити?
Хтось запропонував: — Димком, димом їх давайте викуримо.
Справді, принесли соломи і, підпаливши, дим спрямували в лаз. Німці знову відкрили вогонь, але невдовзі закашлялись, припинили стрілянину. Двох німців, притруєних димом, зняли з горища.
Повстанці швиденько забрали трофеї: коней, зброю, набої і вирушили в напрямку Гутвина. По дорозі обговорювали перипетії бою, раділи, що на цей раз обійшлося без втрат з нашого боку.
ДІДУХ Степан Пилипович, Костопільський район, с. Золотолин.

Перша .сутичка українських партизанів Дубенщини з німецькою жандармерією була в Білогородському лісі. Згинуло наших три хлопці, по боці ворога було багато ранених. Наші спалили дві німецькі автомашини. Німців було 70, наших 35 хлопців. Німці заломилися і втекли.
Сутичка відбулася при кінці березня. Командував Черник, бойовий чи військовий провідник бандерівців на Дубенщину.
Той самий відділ пізніше брав участь у нападі на Смигу. Після акції хлопці з боївок були. розпущені додому, а малий відділ .під проводом Борсука стаціонував по селах: Любомирка, Буща, Обгів, стало змінюючи місце постою. Відділ Борсука належав до групи Крука.

(Максим Снорупський, «Туди де бій за волю». — Київ.— 1992. — Стор. 84).

Посеред березня 1943 року в с. Орестів із Ясенинич по зв'язку прибули чотири чоловіки. Пробули два дні. Після розмов з місцевими членами ОУН провели мобілізацію, нібито в Німеччину, 15 хлопців — всіх одягнули в німецьку форму, дали каски, німецьку зброю. Ще взяли п'ять хлопців з Глинська і одного з П'ятигір. З тих чотирьох, що прибули в село, один був Гордієнко. Він і став керувати новоствореним загоном. Увечері виїхали в напрямку Омеляної, а далі до Пересопниці і зупинилися в лісі. Там прийняли присягу на вірність Україні і дві неділі проходили вишкіл, вивчали зброю. Потім повернулися в Орестів. А через два дні заїхали у П'ятигори, в німецькому фільварку запрягли три підводи і через ліс поїхали у напрямку Дерманя. В Дермані розвідка донесла, що з Мізоча ідуть німці з поляками.

Гордієнко взяв декілька озброєних чоловік і вони зробили засідку, та їх постигла невдача: зарано відкрили вогонь. .Було вбито коней з двох підвід і трьох поляків. Решта втекла. Гордієнко не дозволив доганяти, було мало патронів.
А надвечір група підводами виїхала в напрямку Оженина. При переїзді залізниці були обстріляні німцями, .але все обійшлося щасливо. Приїхали в село Залізницю Межиріцького району. Тут постояли декілька днів. За той час до загону прибули нові хлопці. Гордієнко дав наказ вишикувати групу. Вже було 35 чоловік.
— Нам треба здобути зброю, — звернувся він до боївки. — Де? Скажу. На асфальті, в німців треба відібрати. Хлопці в один голос:
— Ми готові!
Командир засміявся.
А в квітні відібрав кращих хлопців, кращих коней і поїхали на асфальт. Там з Божою допомогою підбили дві машини з німецькими тузами — в жовтих мундирах, хрести на рукавах. Добули декілька ємні, пістолетів, радіопередавач, яким ніхто не вмів користуватися. А через два дні знову вийшли на здобич. І, дякуючи Ярошенкові із Глинська (вмілий і відважний хлопець), підбили німецьку автомашину. Тільки вона з'явилася, він з кулемета дав чергу по кабіні і машина па невеликій швидкості пішла в кювет, почала горіти. З неї почали вискакувати німці. Чотирьох убили, а двоє залягли і стали відстрілюватися. Гордієнко почав кричати по-німецьки: «Здавайтеся, ви оточенії». Вони кинули зброю і підняли руки. Хлопці швидко зібрали зброю, Гордієнко наказав німцям лягти і група зникла з місця пригоди.
По дорозі з Межиріча на Залізницю був невеликий лісок. Гордієнко дав наказ викопати через дорогу рів. Копали хлопці і запрошені люди.
Командир як знав, що будуть німці. І ось другого дня до сходу сонця варта доповіла, що їдуть автомашини. По бойовій тривозі повстанці залягли в ліску. І тут Ярошенко з кулемета застрочив по першій автомашині, вона перекинулась. Три інші стали завертатись і втікати назад. Гордієнко дав наказ — із лісу не виходити. Коли німці зникли, розвідка на конях під'їхала до автомашини. В кабіні були вбиті офіцер і шофер, збоку лежало ще троє вбитих. В кузові лежали ящики з амуніцією.
Ящики повантажили на підводу і того ж вечора покинули с. Залізницю. Зупинилися на хуторі під лісом. Через декілька днів відпочинку нав'язали зв'язки і почали із сіл до загону прибувати хлопці — із Межиріча, Синьова, Корця та інших... Після цього заїхали глибоко в ліс, де почали займатися муштрою, вивчали зброю. З'явився політвиховник, почав читати літературу.
Так десь біля травня вже й сформувалася сотня. Гордієнко настановив заступником Катеренка (з Луцька), чотовими Лева, Чорноту та Левадного з Кременця. Командиром кінної розвідки став Свист із Синьова, його заступником Забіяка. Гамалія, ройовий, і кулеметник Нечай, були зараховані в чоту Лева (обидва з Орестова). Від їх імені і ведеться ця розповідь про сотню Гордієнка.
Коли сформувалася сотня, почали навчатися по чотах. і Гордієнко послав групу у Вовкушів на спиртзавод роздобути спирту для перев'язок. Але спиртзавод охороняли німці, і після перестрілки чота повернулася назад. Через декілька днів Гордієнко узяв другу чоту, підійшли до заводу, і він послав жінку, що трохи знала по-німецьки, передати ультиматум: або робочі винесуть спирт, або завод і охорона будуть знищені. Чота була в засідці, а до заводу під'їхала підвода. Винесли чотири банки спирту і все закінчилося мирно. Потім Гордієнко з чотою виїхав у Межиріч, до млина по муку. Там розпочався бій, який тривав з вечора до півночі. Охорону було перебито, інші повтікали. Навантажили чотири підводи муки, зерна і поїхали. Правда, в тому бою був тяжко поранений в плече Гордієнко. Лікувався більше двох тижнів. Сотнею почав командувати Катеренко. І тут розвідка донесла, що у Бистричі приїхали німці. Повів повстанців на Бистричі Катеренко. Але німці помітили, поставили на вітряку кулемет і обстрілювали все поле. Тоді одна чота яром підійшла до села і зав'язався вуличний бій. Між хатами, непомічені, повстанці підійшли до вітряка. Дали декілька черг із запальних куль. Загорівся вітряк, кулемет затих. Німці запанікували. Але вони викликали літака, який добре налякав хлопців, і запалив кілька хат. Та німці знову впали в паніку, почали втікати. На краю села повстанці спалили кілька машин і німцям довелося втікати ногами. Як то добре було стріляти їм навздогін!
В тому бою діялося щось страшне. Втікали люди, гнали худобу. Стояв крик, виск, худоба ревіла. В тому бою були вбиті і поранені з обох сторін, Гамалія з Нечаєм несли Чайку з перебитою рукою. Поки донесли до лісу — геть стік кров'ю. Зморені, голодні повернулися хлопці на постій. Трохи призбирали зброї, але мало, бо все було у вогні. Коли Гордієнко поправився, знову дав наказ їхати на асфальт добувати зброю. Не дивлячись на небезпеку і смерть, хлопці з охотою їхали на операцію. В одному населеному пункті відділ зустріли вогнем шуцмани і німці. Зразу був убитий розвідник Стригун разом із конем. Повстанці дали зустрічний вогонь і всі шуцманівці з німцями порозбігалися. Були розбиті пошта і комендатура, із собою хлопці забрали дві машини.
Через деякий час розвідка донесла, що назустріч рухаються карателі — німці із собаками. Попереду було поле, біле, бо саме цвіла гречка, а за ним починався ліс. Гордієнко став перед шеренгою і сказав: «Відступати нема куди, або життя, або смерть!»
На крам лісу зайняли оборону, обоз відігнали в ліс. Гордієнко дав наказ без його команди нікому не стріляти. І ось з'явилися німці, йшли ланцюгами прямо через гречку. Щось було страшне: крики німців, гавкіт собак. Німці йшли, а повстанці не стріляли. Допустили десь на 40—50 метрів, і тут Гордієнко вистрілив з ракетниці. В ту ж мить загриміла вся зброя. Лавою котилися німці і собаки. І тут вся оборона кинулася на німців. Впритул стріляли в розлючених собак. Бій був короткий, але дуже вдалий. Поле бою — біла гречка — стала червоною. Із понад ста карателів тільки дехто втікав. Решта лежали на полі бою. Повстанські втрати— троє поранених. Більше години збирали зброю. Тільки одних кулеметів було сім. Емпі, пістолети, гранати, багато амуніції. Довелося забирати чоботи і мундири, бо багато хлопців були роззуті і погано одягнені. В кишенях карателів були наручники. Видно, готувалися легко здобути партизанів.
Хлопці були раді — це ж такий бій виграли і стільки здобуто .зброї!
Після того завзятого бою в одному лісовому селі зробили короткий перепочинок, і прийшов зверху наказ відправлятися на схід. Була видана форма, перевірена зброя, обоз, харчі, і сотня вийшла на колишню польсько-російську границю. На переправі зіткнулися з німцями. Була підбита автомашина і вбито чотири німецьких офіцери.
Потім прийшов наказ 20 кращих стрільців на конях відправити в Холодно-Ярщину. А основна сотня через Городницю, Чуденський, Коростенський, Малинський рушила в Бородяницький район Київської області. Основним завданням було піднімати народ на боротьбу з німаками. В одному з боїв загинув стрілець Гречка із с. Глинськ. Поховали його на могилках в с. Вишневичі Малинського району.
В іншому бою було поранено чотового Левадного з Кременця, йому перебило ногу і з поля бою його витягли до обозу.
Так починала свій бойовий шлях і формувалася сотня Гордієнка, про яку розповіли колишні повстанці Нечай і Гамалія із Орестова Здолбунівського району. Вони і зараз живуть у цьому селі.
З цієї розповіді ми бачимо народження однієї сотні. Так народжувалися й інші сотні, які злились у велику Українську Повстанську Армію. Так добували зброю, амуніцію, форму.
Гамалії, або Миколі Ґедзю із Орестова тоді було 19 років. Йдучи через сутички, бої, так формувався український повстанець. Але замість того, щоб стати героєм України, він буде засуджений НКВД до кари смерті, 93 дні відсидить у камері смертників, а потім кару зменшать до 25 років. А в селі якась непотріб буде писати і ліпити коло церкви: «Микола Ґедзь — бандит».
Степан БАБІЙ, м. Рівне.

Uahistory.kiev.ua

Попередня

Зміст

Наступна